Митрополит Антоній Сурозький. А обрані – хто?

042009_3В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Закінчується сьогоднішнє євангельське читання дуже страшними словами: багато покликаних, а мало вибраних…

Господь, Який створив світ для того, щоб поділитися з ним вічною, Божественною радістю, зустрічається, проте, в цьому світі з холодною відмовою; Він кличе всіх – але обрання залежить від нас; Він усіх створив любов’ю для радості і вічного життя – але ми повинні відповісти любов’ю на любов і увійти в ту радість, яку нам пропонує Господь.
І картина, що нам дається в сьогоднішньому Євангелії, така проста і так точно описує їхні капітали нашої душі, всі причини, за якими нам на Бога немає часу, до вічності немає інтересу.

Приготував Господь бенкет віри, бенкет вічності, бенкет любові, і посилає Він за тими, яких давно попередив, що буде такий бенкет і щоб були готові до нього.
Один відповідає: я купив клаптик землі, треба мені його оглянути, треба мені її освоїти; адже земля – ​​моя батьківщина; на землі я народився, на землі живу, в землю ж ляжу кістьми, як мені не подбати про те, щоб хоч якийсь клаптик цієї землі був мій? Небо – Боже, а земля нехай буде моя…
Хіба ми не так робимо, хіба і ми не намагаємося вкоренитися на землі так, щоб вже ніщо нас не похитнуло, так забезпечити себе землею і на землі? І думаємо, що ось-ось забезпечимо себе; що прийде час, коли все земне буде зроблено, і тоді буде час подумати про Бога.

Але тут ми чуємо і другий приклад, який нам дає Господь: до інших званих послав Він Своїх слуг, а ті відповіли: п’ять пар волів ми купили, треба нам їх випробувати, – у нас є завдання на землі, у нас є робота, ми не можемо залишатися без діла; мало належати землі – треба принести плід, треба за собою залишити слід. Нам ніколи зараз бенкетувати в Царстві Божому, воно занадто рано приходить зі своїм закликом до вічного життя, до споглядання Бога, до радості взаємної любові, – треба на землі щось ще закінчити…
А коли все буде зроблено, коли залишаться для Бога тільки жалюгідні залишки людського розуму, тіла, сил, здібностей, тоді нехай те, що залишиться від землі, Він для Себе бере; але зараз мова йде про землю – рідну, свою, що плід приносить, на якій треба залишити вічний слід: неначе щось залишиться від нас через одне-друге десятиліття після нашої смерті!

І до третіх посилає Господь, і ці Йому відповідають: в наше життя увійшла земна любов; я одружився, – невже мені треба відриватися від цієї любові, щоб увійти в царство іншої любові?.. Так, небесна любов просторіше, глибше охоплює всіх; але я не хочу цієї всеосяжної любові, я хочу особистої ласки, я хочу одну людину любити так, щоб ніхто і ніщо на землі не значило б стільки, скільки значить для мене ця людина. Мені ніколи тепер вступати в вічні чертоги: там любов безмежна, всеосяжна, вічна, Божа, – а тут любов за масштабом мого людського серця: залиш мене, Господи, насолодитися моєю земною любов’ю, і коли нічого більше не залишиться, тоді прийми мене у палати твоєї любові…

І ми так чинимо: ми собі на землі знаходимо працю настільки невідкладну, що для Божого діла, для життя з Богом часу немає. І ми таку любов знаходимо собі на землі, що до Божої любові немає діла. “Ось прийде смерть – тоді встигнемо”: це все та ж відповідь на Божу любов.

Христос каже: Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас… Все дам, любов дам: зустрінетеся ви, люди Божі, лицем до лиця – не так, як на землі, туманно один одного бачачи, не розуміючи один одного, дивуючись, ранячи один одного. Станете в Царстві Божому – і все буде зрозуміло, ясно, як кришталь…
А ми відповідаємо: Ні, Господи, на це буде свій час, дай вичерпати землю, на якій ми живемо… І черпаємо, і живемо, і закінчується тим, що за словом Божим в Старому Завіті, давши нам все, що вона тільки могла дати, земля назад бере все, що вона сама дала і що Господь дав, ти земля, і в землю повернешся…
І тоді куплене поле виявляється кладовищем, тоді праця, яка нас відірвала від Бога, від живих відносин з людьми, від живих відносин з Богом, розсіюється навіть і в пам’яті людей; тоді земна любов, що здавалася такою великою, згадується нам, коли ми постанемо у вічності, вузькою тюремною келією… Але заради всього цього ми сказали Богу: Ні! Чи не Тебе, Господи, – землю, працю, любов земну хочемо ми пережити до кінця!..
Мало обраних не тому, що Бог суворо вибирає, не тому, що Він мало кого знаходить гідним Себе, а тому, що мало хто знаходить Бога гідним того, щоб поступитися клаптиком землі, годиною праці, миттю ласки… Багато покликаних – всі ми покликані: хто ж з нас відгукнеться?
Досить на любов відповісти любов’ю, щоб увійти в бенкет вічності, в життя. Невже ми не відповімо на Божу любов одним словом: Люблю Тебе, Господи!.. Амінь.

 

Переглядів: 198

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *