«Пам’ять праведного з похвалами»: преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський

01Преподобний Іов Почаївський народився в 1551 р/ на Покутті в Галичині (нині Львівська обл. неподалік від м. Коломия) в благочестивій родині Івана та Агафії Залізо. Згідно з житієм преподобного, написаного преп. Досифєєм, відомо, що у віці 10 років Іван Залізо прийшов в Угорецький Спасо-Преображенський монастир у Карпатах, де через два роки був пострижений в малу схиму з ім’ям Іова в честь праотця Іова Багатостраждального. Пізніше (очевидно, незадовго перед кончиною) преподобний прийняв і велику схиму (точна дата невідома). При новому постригу йому повернули перше ім’я — Іоанн, але в Почаївській традиції і в святцях він так і залишився Іовом, з чим, очевидно, пов’язувалося його глибоке смирення і довготерпіння.

У віці 30 років преподобний Іов прийняв священний сан. Почувши про чесноти Угорецького ієромонаха, воєвода Київський князь Костянтин Костянтинович Острозький запросив преп. Іова в свій патрональний Дубенський монастир, де преподобний був незабаром поставлений ігуменом. З Дубенським монастирем преподобного Іова пов’язали без малого 20 років настоятельства.

У 1604 р., будучи обтяженим ігуменством в уже облаштованому монастирі, преподобний залишив його. Прагнучи до відлюдницького подвигу, він переселяється на гору Почаївську, де здавна селилися численні аскети.

Значення преп. Іова для обителі Почаївської було в чомусь схожим зі значенням преп. Феодосія († 1074) для обителі Печерської. Справа в тому, що ченці Почаївські подвизалися до того часу, переважно, саме згідно з традицією пустинножительства — ідоритмії. Цей тип чернецтва був поширений в перші століття християнства на зорі його появи і згодом побутував на Афоні нарівні з монашеським уставом — кіновією. Саме з Афона пустинножительство було принесено в древній Київ преподобним Антонієм Печерським († 1073). Але у Волинської землі були свої стійкі зв’язки з Афоном, звідки впродовж багатьох століть черпалися духовні ідеали чернечого подвигу. Почаївський переказ (XVIII ст.) говорить саме про афонські коренях чернечого життя на горі Почаївській, зводячи їх до початку ХІІІ століття. За цим переказом, основоположником Почаївського монастиря був якийсь афонський чернець Мефодій, до якого згодом стали стікатися ченці зі зруйнованого Батиєвою навалою Києво-Печерського монастиря. Так чи інакше, уклад Почаївської обителі до преподобного Іова справді був більшою мірою пустельницьким. Історія не зберегла навіть імен Почаївських настоятелів, бо афонська ідоритмія не обов’язково передбачала звичний для нас тип монастиря з настоятелем на чолі. Преподобний Іов був, по-суті, першим настоятелем Почаївського монастиря, перетворивши його в кіновію за прикладом інших західноруських монастирів, заснованих на чернечих принципах св. Василя Великого († 379) і Студійського спільножительного уставу.

Після смерті князя Костянтина Острозького († 1608) і головної благодійниці Почаївського монастиря княгині Анни Гойської († 1617) у монастиря з’явилося чимало заздрісників. Так, вже онук княгині Анни — протестант Андрій Фірлей, воєвода Бєльський, прагнув всіляко накласти руку на володіння монастиря, подаровані згідно заповіту Ганною Гойською в вічне володіння. Не дивлячись на суворі санкції заповіту, він відібрав землі навколо монастиря, зокрема ті, на яких розташовувався монастирський колодязь і ставок, що забезпечував монастир водою. Тоді преподобний Іов благословив викопати колодязь прямо на горі, що зводило ймовірність виявлення води майже до мінімуму. Однак за молитвами святого вода з’явилася вже на глибині 46 метрів. Цим колодязем монастир користується і до цього дня. Зрештою, після багаторічних позовів, монастирю все ж вдалося виграти судовий процес про монастирські угіддя і в 1647 р. Андрій Фірлей змушений був визнати безрезультатність своїх зазіхань і підписати мирову з Почаївськими ченцями.

У цьому також простежується якась схожість двох великих будівничих — Феодосія Печерського та Іова Почаївського: обидва вони активно брали участь в суспільному житті свого часу, якщо цього вимагав їх пастирський обов’язок і ігуменський послух. Причому преподобний Іов особисто був на всіх судових дебатах з питання земельних домагань, не гребуючи судовою тяганиною, оскільки в цьому полягав захист юридичних інтересів його монастиря. Однак поза юридичною сферою преподобний являв свою крайню поблажливість до людських немочей. Наприклад, одного разу, коли він застав у монастирській житниці чоловіка, який крав зерно, то не тільки не став йому на заваді в цьому, а й сам допоміг підняти на плечі мішок з краденим, лише нагадавши про страх Божий і кінцеву відповідь за скоєне.

Завдяки подвигам і невпинним старанням преподобного Іова в Почаєві були відкриті школа і друкарня. Чимало видань, особливо важливих в умовах католицької експансії в Західній Русі побачили світ у власній друкарні Почаївського монастиря, заснованій стараннями преп. Іова. Дотепер на вулицях Почаєва шумлять трьохсотлітні липи, посаджені преподобним, а дзеркальна вода викопаного ним колодязя, що на вершині гори, і ставка біля її підніжжя і дотепер свідчать про великі труди, покладені святим на благо Почаївської обителі.
Незадовго до смерті преподобний встиг обнести монастир оборонним муром. Через чверть століття під час Збаразької війни 1675 року, коли 50-тисячний загін турків і татар облягав монастир, саме на цій стіні з’явилася Дивовижна Заступниця обителі й усім, хто в ній ховався від ворожого набігу — Цариця Небесна з розпростертим омофором у руках, небесними ангелами в супроводі преподобного Іова, який благав Богородицю: «не зрадь у неволю монастиря цього».
Безсумнівно, судові тяжби і турбота про ввірений йому монастир були лише епізодом в житті великого подвижника. Головне, чим і преп. Феодосій, і преп. Іов творили й наповнювали свої обителі, була глибока сердечна молитва, настільки глибока, що звершувати її преподобні віддалялися в глибоку печеру, перебуваючи в ній багато днів і навіть тижнів. При чому печерка преп. Іова на горі Почаївській була настільки вузькою і крихітною, що й до цього дня пролізти в неї може лише людина досить худорлявої статури. Не у всіх вистачає відваги пробратися в місце, де преподобним було пролито стільки сліз «про світ, що у злі лежить», як висловився преп. Досифей в житії.

Незважаючи на свої молитовні подвиги і найсуворіший піст, преп. Іов прожив довге життя і спочив 10 листопада 1651 р. e віці 100 років. За два роки до смерті преподобний призначив собі наступника, ним став майбутній ігумен Досифей. Навіть у день своєї смерті преподобний відслужив Божественну Літургію і мирно, без будь-якої хвороби, відійшов до Господа.

Сім років і 9 місяців пролежало в землі його тіло після поховання. Хоча, по-суті, поховане воно було ще за життя в тій тісній Почаївській печері, немов у гробі, для пристрастей і суєти світу цього. 28 серпня 1659 р. митрополит Київський Діонісій (Балабан) очолив урочисте обретіння нетлінних мощей преподобного, на яких залишилися помітними навіть виразки на ногах після набряків від тривалого молитовного стояння. Житіє преподобного Іова майже нічого не повідомляє про ці рани. Але цілком можливо, що вибір імені в честь прав. Іова Багатостраждального, яке носив преподобний, будучи в малій схимі, безпосередньо пов’язане саме зі смиренним терпінням святим багатьох хвороб при молитовному стоянні.

Тоді ж мощі преп. Іова були перенесені для поклоніння прочанам у споруджену незадовго перед тим Троїцьку церкву (1641-47).

Переглядів: 256

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *