9 жовтня – святеля Патріарха Тихона

news635_7_big

Василь Іванович Бєлавін (майбутній Патріарх Московський і всієї Русі Тихон) народився 19 січня 1865 року в селі Клин Торопецкого повіту Псковської губернії, в благочестивій родині священика з патріархальним укладом. Діти допомагали батькам по господарству, доглядали за худобою, все вміли робити своїми руками.

У дев’ять років Василь вступає в Торопецьке духовне училище, а в 1878 році, після його закінчення, залишає рідний дім, щоб продовжити освіту в Псковській семінарії. Василь був доброї вдачі, скромний і привітний, навчання давалося йому легко, і він з радістю допомагав однокурсникам, які прозвали його «архієреєм». Закінчивши семінарію одним із кращих учнів, Василь успішно склав іспити в Петербурзьку духовну академію в 1884 році. І нове шанобливе прізвисько – Патріарх, отримане ним від академічних друзів, що виявилося пророчим, говорить про спосіб його життя в той час.

У 1888 році закінчивши академію 23-річним кандидатом богослов’я, він повертається в Псков і три роки викладає в рідній семінарії. У 26 років, після серйозних роздумів, він робить перший свій крок за Господом на хрест, схиливши волю під три високих чернечих обітниці – дівоцтва, злиднів і послуху. 14 грудня 1891 року приймає постриг з ім’ям Тихон, на честь святителя Тихона Задонського, на наступний день його висвячують в сан ієродиякона, і незабаром – в ієромонаха.

У 1892 році о. Тихона переводять інспектором в Холмську духовну семінарію, де скоро він стає ректором в сані архімандрита. А 19 жовтня 1899 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври відбулася хіротонія його в єпископа Люблінського з призначенням вікарієм Холмсько-Варшавської єпархії. Тільки рік пробув святитель Тихон на своїй першій кафедрі, але, коли прийшов указ про його переведення, місто ридало – плакали православні, плакали уніати і католики, яких теж було багато на Холмщині.

Містяни зібралися на вокзал проводжати улюбленого архіпастиря. Народ силою намагався утримати  владику, що від’їжджав, знявши поїзну обслугу, а дехто і просто ліг на полотно залізниці, не даючи можливості відвезти від них дорогоцінну перлину – православного архієрея. І тільки сердечне звернення самого владики заспокоїло народ. І такі проводи супроводжували святителя все його життя. Плакала православна Америка, де і понині його називають Апостолом Православ’я, де він упродовж семи років мудро керував паствою: долаючи тисячі миль, відвідував важкодоступні й віддалені парафії, допомагав облаштовувати їх духовне життя, зводив нові храми, серед яких – величний Свято-Миколаївський собор у Нью-Йорку. Його паства в Америці зросла до чотирьохсот тисяч: росіяни і серби, греки і араби, звернені з уніатства словаки і русини, корінні жителі – креольці, індіанці, алеути й ескімоси.

Очолюючи впродовж семи років древню Ярославську кафедру, після повернення з Америки, святитель Тихон верхи, пішки або на човні добирався в глухі села, відвідував монастирі і повітові міста, приводив церковне життя в стан духовної згуртованості. З 1914 по 1917 рік він управляє Віленською і Литовською кафедрою. У Першу світову війну, коли німці були вже під стінами Вільно, він вивозить в Москву мощі Віленських мучеників, інші святині і, повернувшись у ще не зайняті ворогом землі, служить в переповнених храмах, обходить лазарети, благословляє і наставляє війська, котрі йдуть захищати Вітчизну.

Незадовго до своєї смерті святий Іоанн Кронштадтський в одній із розмов зі святителем Тихоном сказав йому: «Тепер, Владико, сідайте Ви на моє місце, а я піду відпочину». Через кілька років пророцтво старця збулося, коли митрополит Московський Тихон жеребом був обраний Патріархом.

Починалися смутні часи, і на Соборі Руської Православної Церкви, що відкрився 15 серпня 1917 року, було піднято питання про відновлення патріаршества на Русі. Думку народу на ньому висловили селяни: «У нас більше немає Царя, якого ми любили; Синод любити неможливо, а тому ми, селяни, хочемо Патріарха».

Час був такий, коли все і всіх охопила тривога за майбутнє, коли ожила і розросталася злість і смертельний голод зблизька зазирнув у вічі трудового люду, страх перед пограбуванням і насильством проник в будинки і храми. Передчуття загального хаосу, що насувається, і царства антихриста огорнуло Русь. І під грім гармат, під скрекіт кулеметів поставляється Божою рукою на Патріарший престол Первосвятитель Тихон, щоб зійти на свою Голгофу і стати святим Патріархом-мучеником.
Він горів у вогні духовної муки щогодини і карався питаннями: «Доки можна поступатися безбожній владі?» Де грань, коли благо Церкви він зобов’язаний поставити вище благополуччя свого народу, вище людського життя, до того ж не своє, але життя вірних йому православних чад. Про своє життя, про своє майбутнє він уже зовсім не думав. Він сам був готовий на загибель щодня.

«Нехай ім’я моє загине в історії, тільки б Церкві була користь», – говорив він, йдучи слідом за своїм Божественним Учителем до кінця.
Як слізно плаче новий Патріарх перед Господом за свій народ, Церкву Божу:

«Господи, сини Руські залишили Завіт Твій та порозбивали жертовники Твої, стріляли по храмових і Кремлівських святинях, били священиків Твоїх…»

Він закликає людей очистити серця покаянням і молитвою, воскресити «в годину Великого заступництва Божого в нинішньому подвигові православного народу світлі незабутні справи благочестивих предків».

Для піднесення в народі релігійного почуття, за його благословення влаштовувалися грандіозні Хресні ходи, в яких незмінно брав участь Святіший. Безбоязно служив він в храмах Москви, Петрограда, Ярославля та інших міст, зміцнюючи духовну паству. Коли під приводом допомоги голодуючим була зроблена спроба розгрому Церкви, Патріарх Тихон, благословивши жертвувати церковні цінності, виступив проти зазіхань на святині і народне надбання.
В результаті він був заарештований і з 16 травня 1922 по червень 1923 року перебував в ув’язненні. Влада не зломила святителя і була змушена випустити його, проте почалося стеження за кожним його кроком. 12 червня 1919 і 9 грудня 1923 року були спроби вбивства, при другому замахові мученицьки загинув келейник Святішого Яків Полозов. Незважаючи на гоніння, святитель Тихон продовжував приймати народ в Донському монастирі, де він самотньо жив, і люди йшли туди нескінченним потоком, приїжджаючи часто здалеку або пішки долаючи тисячі верст. Останній болісний рік свого життя він, переслідуваний і хворий, незмінно служив у недільні та святкові дні. 23 березня 1925 року він звершив останню Божественну Літургію в церкві Великого Вознесіння, а в свято Благовіщення Пресвятої Богородиці спочив у Господі з молитвою на устах.
Прославлення святителя Тихона, Патріарха Московського і всієї Русі, відбулося на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 9 жовтня 1989 року, в день кончини апостола Іоанна Богослова, і багато хто бачить в цьому Промисел Божий.

«Діти, любіть один одного! – каже в останній проповіді апостол Іоанн. – Це заповідь Господня, якщо виконаєте її, то і досить».

В унісон звучать останні слова Патріарха Тихона: «Чадця мої! Всі православні руські люди! Всі християни! Тільки на камені лікування зла добром созиждеться непорушна слава і велич нашої Святої Православної Церкви, і невловимим навіть для ворогів буде Святе ім’я її, чистота подвигу її чад і служителів. Слідуйте за Христом! Не зраджуйте Йому. Не піддавайтеся спокусі, не губіть в крові помсти і свою душу. Не будьте переможені злом. Перемагайте зло добром!»

Але дійсність, з якою довелося зіткнутися святителю Тихону, виявилася воістину страхітливою. Революційні події загострили націоналістичні настрої на околицях імперії, що розвалювалася; це загрожувало і церковним розколом. У Грузії ще в березні 1917 року група єпископів проголосила автокефалію Грузинської Церкви. У Києві також була самовільно утворена Всеукраїнська церковна рада на чолі з архієпископом Алексієм (Дородніциним). Митрополита Київського Володимира, який повернувся з Москви, не пускали в його покої в Києво-Печерській Лаврі. Владиці все ж вдалося потрапити в Лавру. 7 лютого 1918 року п’ять озброєних солдатів при потуранні лаврської «охорони» вбили його. Так була відкрита кривава сторінка вбивств серед єпископату колишньої імперії…

Радянська влада починала боротися з Церквою: храми і монастирі закривалися, представників духовенства та віруючих мирян арештовували і тут же розстрілювали. Країна поринала в безодню громадянської війни і страшного голоду 1921-1922 років, в церковному середовищі стрімко поширювався обновленський розкол.

На долю святителя Тихона випало і кримінальне переслідування, і повна ізоляція під «домашнім арештом», і тимчасове відсторонення від патріаршого престолу…

Влітку 1924 року святителя звільняють з-під арешту, але за його власним визнанням, було краще сидіти в тюрмі.

«Я ж тільки вважаюся на свободі, а нічого робити не можу. Я посилаю архієрея на південь, а він потрапляє на північ, посилаю на захід, а його привозять на схід».

Перед тим, як відійти до Господа, Патріарх сказав: «Тепер я засну… міцно і надовго. Ніч буде довга, темна-темна». Справді, для Православ’я починалася довга і темна-темна пора…

За матеріалами порталу «Православ’я і світ», переклад – ігумен Герман (Кулакевич)

Переглядів: 155

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *