Свята великомучениця Варвара і Україна

Свята великомучениця Варвара і Україна
Історія пошанування святої великомучениці Варвари на Русі налічує понад 1700 років, із дня її мученицької кончини. Українська просвітителька Софія Русова згадувала про те, що її сучасники до Петербурга і Москви їхали, як правило, у справах, але зовсім із іншою метою вирушали вони до Києва – поклонитися мощам подвижників: «Сюди їдуть зовсім із іншим настроєм, але ще більше йдуть пішки, часто босими ногами за тисячі верст».
Існував традиційний маршрут прочан. Вперше його описав Микола Лєсков. За словами його персонажа, «богомол» перш «поклоняється усім святим Печерським, потім до Варвари, а потім Макарію Софійському…». Мощі святої великомучениці Варвари, що зберігалися в Михайлівському монастирі були у нас єдиною реліквією давнього християнського Сходу.
Іліополь – Цареград – Київ
Після мученицької кончини святої Варвари в 306 році її мощі були поховані благочестивим Галентіаном у тому ж місті, де пройшло її дитинство, –в Іліополі Фінікійському (сучасна Сирія). Згодом той же Галентіан побудував церкву над могилою великомучениці.
У VI ст. мощі святої переносять у Константинополь – така доля була у багатьох шанованих святинь. Далі історія мощей пов’язана з ім’ям візантійського імператора Олексія I Комніна, який передає їх, як посаг своєї дочки-княжни, в святому хрещенні – також Варвари. Беручи шлюб із руським князем, онуком великого князя Ярослава Мудрого Святополком Ізяславичем (у хрещенні Михайлом), візантійська княжна привезла мощі із собою до Києва в 1103 році. Але мощі святої Варвари були доставлені без лівої руки, що довгий час перебувала в Греції. У тому ж 1103 році починається грандіозне будівництво Свято-Михайлівського храму, що завершилося через п’ять років. Після його освячення мощі були перенесені туди. Трагічним для Києва був 1240 – рік навали хана Батия. Святиня була схована під кам’яними сходами собору – і таким чином збереглася. Через кілька десятиліть мощі знову виявили і помістили для поклоніння у відновленому Михайлівському соборі.
Рятівниця від наглої смерті
У 1594 році німецький посол Еріх Лясота був у Києві. Він свідчить, що у головному храмі монастиря «зліва лежить у дерев’яній труні тіло святої діви Варвари, доньки одного короля, молодої дівчини років десь 12. Воно нетлінне і покрите тонким полотняним покривалом до ніг, що не прикриті. Я до них доторкнувся і відчув, що вони тверді і нетлінні. На голові у неї дерев’яна визолочена корона».
За часів святителя Петра Могили в 1644 році Київ відвідав канцлер польського королівства Георгій Оссолінський. «Я глибоко вірю в допомогу великомучениці Варвари, – говорив він після поклоніння мощам святої, – бо багато людей свідчать, що той, хто віддає себе під її захист, не помре без покаяння і причастя Святих Таїн. Я бував у Римі та західних країнах і скрізь запитував, де знаходяться мощі святої великомучениці Варвари, на Заході чи на Сході? Мені говорили, що на Заході немає їх, на Сході – теж, але вони перебувають у цих країнах. Зараз вірю, що саме тут, у Києві, знаходяться справжні мощі святої великомучениці Варвари». Вклонившись, канцлер шанобливо просив подарувати йому частку мощей святої. Враховуючи його дипломатичну місію, канцлеру була передана частина перста правиці святої Варвари.
Про масштаби шанування святої великомучениці Варвари на католицькому Заході можна судити за фактом, зафіксованому Рафаелем у «Сікстинській Мадонні», – поруч із Божою Матір’ю зображена свята Варвара.
Опис України Гійома Левассера де Боплана (1650) гласить, що в обителі «показують мощі великомучениці Варвари, що принесені, як кажуть, під час війн нікомідійських».
За часів святительства Петра Могили з Греції до Києва доставили ліву руку великомучениці і помістили її в окремому ковчежці в релікварії Софійського собору.
У 1650 р литовський гетьман Януш Радзивілл, захопивши Київ, відділив дві частинки від мощей святої Варвари і передав одну своїй дружині Марії, пізніше ця часточка потрапила до митрополита Київського Йосипа Тукальського і була перенесена ним у Канів, а після його смерті – в місто Батурин, у монастир в ім’я святого Миколая Чудотворця. Іншу частину він переслав у Вільно, єпископу Георгію Тишкевичу. У 1657 році до Києва приїхав Антіохійський патріарх Макарій. Після урочистого молебню біля раки з мощами великомучениці він звернувся до київської пастви з такими словами: «У моїй патріархії, недалеко від Антіохії, є місто Іліополь, де жила і загинула свята Варвара. Я шукав її останки по всьому світу. Якось мені сказали, що вони знаходяться в країні варварів, як тоді називали ваші землі. І ось я відшукав її нетлінні мощі». Патріарх Макарій звернувся з проханням відвезти хоча б частку мощей святої великомучениці Варвари на її малу батьківщину. Його прохання задовольнили.
Глибоко шанував святу Варвару гетьман Іван Мазепа, пожертвувавши для мощей срібну раку з помостом, обкладеним позолоченими срібними дошками. Під час страшних пошестей у 1710 і 1770 роках про порятунок від наглої смерті біля раки молилися тисячі киян. 1830 1848, 1854, 1855, 1856 роки були часом спалахів епідемії холери. Зневірені кияни знаходили розраду тільки у святої Варвари. «Тільки двір Михайлівського монастиря, де покояться мощі святої великомучениці Варвари хвороб не мав» – значиться в документах описуваного періоду.
«І перстеник у Варвари… »
У XIX столітті для мощей святої Варвари була надана срібна рака з балдахіном вагою 24 пуди (дар графині-схимниці Анни Орлової-Чесменської). Гробницю оточували 48 литих позолочених ангелів роботи петербурзького майстра Андрєєва. У святкові дні вивішувалася золота лампада з діамантовою гілкою (подарунок Єлизавети II). Над ракою висіла ікона святої Варвари з ризою, прикрашеною дорогоцінними каменями та обручками цариць Анни Іоанівни і Єлизавети Петрівни з величезними діамантами, що їх короновані особи обміняли на простенькі срібні кільця від святої Варвари. Ці колечка «з руки великомучениці» особливо шанувалися паломниками. Для багатших богомольців робилися масивні золоті кільця, для бідних – синенькі фініфтяні. Купували ці перстеньки і молодята.
Осип Мандельштам згадував, що для Таїнства Вінчання він собі і своїй нареченій Надії придбав саме «простенькі і дешеві фініфтяні кільця від святої Варвари».
Тарас Григорович Шевченко також згадує ці легендарні колечка в поемі «Наймичка»:
І перстеник у Варвари
Невістці дістала,
І всім святим уклонившись.
Додому вертала
Федір Михайлович Достоєвський устами героїні «Братів Карамазових» також згадує про шанування святої Варвари: «Ось, – скрикнула в радості пані Хохлакова, повертаючись до Миті, – ось що я шукала! Це був крихітний срібний образок на шнурку, з тих, що носять іноді разом із натільним хрестом. – Це з Києва, Дмитро Федорович, – із благоговінням продовжувала вона, – від мощей Варвари Великомучениці. Дозвольте мені самій вам надягти на шию й тим благословити вас на нове життя і на нові подвиги.
У повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» (1878) паломниця Пелагея (баба Палажка) каже селянам, котрих привела до Києва: «Он там – Велика Лаврська дзвіниця… А там, далі – Свята Софія, а там – свята Варвара» (мається на увазі Золотоверха обитель).
Проста, але щира віра богомольців іноді викликала осуд сучасників. Князь Долгорукий уїдливо писав: «Біля труни святої Варвари те ж відбувається, що й колись: прірва образків, кілець, хрестів і всього накладено в раку, і торг іде своїм порядком. Хто бере звідти паперу для вух від застуди, хто в пляшечку цідить масло для змазування вій від офтальмії, інші беруть ладан для обкурювання себе під час грому. Замовкнемо з поваги до святині…».
Відомий київський мемуарист Богатінов згадує своє дитинство: «У час моєї недуги матінка їздила зі мною до святої Варвари, брала від раки святих мощей кипарисових стружок і підкурювала мене ними, накриваючи з головою простирадлом».
Мощі вдалося врятувати
Початок XX століття – це час занепадницьких ідей, час руйнування моральності, підвалин державності та сім’ї. У 1917 році почалося нечуване в історії людства гоніння на Церкву, на православ’я, на сповідників віри Христової. І в цей час, немов небесним заступництвом святої великомучениці Варвари, були натхненні подвиги Київських новомучеників і сповідників –священномученика митрополита Володимира, священиків Олександра і Алексія Глаголєвих, Михайла і Георгія Єдлінських, Анатолія Жураковського, черниці Софії Гриньової, настоятельки Свято-Покровського монастиря, і багатьох, багатьох інших.
Після «вилучення цінностей» із київських храмів у 20-х роках минулого століття від колишньої пишноти Михайлівського собору не залишилося й сліду. Зникає срібна рака з балдахіном та інші коштовності, що прикрашали раку з мощами святої Варвари. Подальша доля останків святої великомучениці Варвари така: в 1934 – 1935 роках, у часи «соціалістичної реконструкції», спритні підривники НКВС трьома етапами вибухів знищують Михайлівський Золотоверхий монастир, навіть без евакуації мешканців прилеглих будинків. Але мощі вдалося врятувати, їх переносять у Володимирський собор, де вони знаходяться донині.
Покликання до служіння
Зарахування до лику святих у Православній Церкві – це зовсім не форма заохочення (навіть посмертного). Це навіть не форма визнання заслуг церковних діячів і, тим більше, не привід для пишних ювілеїв. Прославлення в лику святих – це, в першу чергу, покликання до служіння. У конкретний історичний момент до Господа призиваються саме ті, хто найбільше може своїм духовним прикладом і подвигом життя у Христі подати допомогу нашій земній Церкві.
Свята Варвара проявила справді надлюдську стійкість і мужність під час посланих їй Богом випробувань, залишивши після себе незгладимий слід в історії християнського подвижництва і мучеництва.
За матеріалами сайту «Православ’я в Україні», переклад Галини Бут

Переглядів: 716

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *