Мучениця Татіана Римська: сила віри і волі

8cee679a-4e87-44a1-8d78-776aa919a6d0

Рим. ІІ століття. Місто, що от-от лопне від помпезних палаців та заміських вілл, величних статуй богів та громіздких ідолів. Юпітери та Зевси із холодним поглядом та гарячими жертовниками. Патриції, що живуть від бенкету до бенкету, отупілі від довколишньої пишноти та безділля. Плебеї, які хочуть хліба і видовищ. Імператор, якому вже набридло за усім цим спостерігати. Іще в Римі є ті, невгамовні, яким не подобаються всіма улюблені боги і які вічно шукають проблем на свою голову, – християни. І нехай би це була якась бідота, котра не витикається із катакомб і нишком молиться там своєму Богові, – ні, навіть люди вищого світу, як от консул імператора, і ті, схоже, з’їхали з глузду.

Здавалося б, чоловіче, чого тобі ще треба? Маєш роботу, дім – повну чашу, вірних слуг, дружину-красуню. От і живи, радій собі, вряди годи кинь дрібку фіміаму на жертовник Зевсу, поклонися зайвий раз імператорові та й горя не знай. Донечка от народилася. Правда, назвали її якось дивно – Татіана, призначена, тобто. Увесь Рим дивується красі дівчинки, а батьки, замість вибирати гідного нареченого, водять її на таємні богослужіння у катакомби і розповідають про Нього – Наймогутнішого і Наймилосерднішого – про Господа, Спасителя світу…

Ішли роки. Рим так само молився своїм бездушним статуям, імператор так само вважав себе сіллю землі. Не мінялось, практично, нічого, тільки арена Колізею все частіше багряніла від крові тих невгамовних – християн. Вони, виявляється, так люблять свого Бога, що готові не просто віддати життя, а й терпіти за Нього найлютіші муки, а потім, уже мертвими, блаженно посміхатися, наче побачили щось неймовірне.

У двері консула все частіше стали стукати свати. Найкращі юнаки Риму слали дари Татіані і просили її руки. Батьки раділи і чекали, кого обере донька, а вона тільки молилася і мовчки хитала головою на чергову пропозицію. Одного вечора вийшла із кімнати, увійшла до кухні, тоненька, струнка, відкинула із чола каштановий локон і так глянула на батьків, що ті мимоволі замилувалися, – яку красуню виростили. «Мамо, тату, простіть! Я не піду заміж. У мене є Жених, і Його я люблю більше, ніж земні блага. Я просила Його навчити мене робити тільки те, що Йому завгодно і Він почув мої прохання», – впала в ноги Татіана. Консул і не сперечався, – він все життя боявся признатися сам собі, що його донечка – не від цього світу. Вона зрозуміла, наскільки глибока і дивовижна любов Божа, а не земна? Може, справжнє щастя і є – зрозуміти це? Значить, така воля Божа.

Минуло ще кілька тижнів. Якось консул повернувся додому сам не свій від хвилювання: у державі грядуть зміни. Геліогабала убито. На трон вступив молодий правитель – Олександр Север.  Рим вирував і чекав змін. Ще б пак, у палаці нового володаря вічного міста поряд із скульптурами Орфея і Аполлона були ікони Христа. Мати молодого імператора теж була християнкою. І нічого, що Олександр вважав Ісуса ще одним богом, – головне, він не гонив прихильників нового вчення. Християни розправили плечі – невже вдасться дихати вільно?

…Єпарх Ульпіан поспішав на засідання Державної ради. Сьогодні мали розглядати питання тих навіжених – християн, що останнім часом надто активізувалися у Римі.

 – Де таке видано – заперечувати славу вічних богів. Та дівчина, про яку всі говорять, напевне, геть з’їхала з глузду. Замість заміжжя і сімейного вогнища займається якимсь жебраками та злидарями. Теж мені, дияконіса. Ну, хай начуваються, я навчу їх шанувати богів, закон уже готовий…

Увечері Татіану чекала серйозна розмова з батьками. Мати, як завжди, плакала, консул супив брови і не підводив очей. «Доню, завтра тебе викликають до градоначальника. Ти знаєш, що це означає. Ти готова?». Татіана ствердно кивнула: «Так, батьку. Господь із нами. На все Його воля!». Коли світанок тільки зарожевів на сході, у двері голосно постукали. Татіана встала з колін: «Господи, благослови!», – і першою переступила поріг.

Дівчину вели вулицями ще сонного, тихого Риму. Восьмеро воїнів виглядали зніяковілими, але, потупивши очі, крокували позаду. Татіана йшла, як уві сні. Тут вона дитиною гралася з подружками, цією стежкою батьки за ручку тихцем вели її на богослужіння у катакомби, у цьому будинку вона, молода дияконіса, проводила катехізаційні бесіди з оглашенними. От і храм Аполлона. Господи, укріпи!

Ульпіан із нетерпінням чекав новин. – Куди вона подінеться? – думав, – поклониться Аполлону, і діло з кінцем. Хто посміє ослухатись мого наказу?

Слуга увійшов якось невпевнено, наче приніс погану звістку.

 – Мій пане, – боязко почав. Ульпіан відчув неладне. – Що там, не тягни!

– Мій пане, біда… Ми все робили, як ви наказали. Сказали їй вклонитися Аполлону, а вона почала молитися своєму богові. Він, пане, мабуть могутній, бо після її молитви земля здригнулася, статуя розбилась і ледь не упав храм. А стогони, пане мій, які стогони чулися! Наче всі духи зла голосили водночас.

– А вона що?

– Нічого, пане. Спокійна така, гарна. Стоїть собі і тільки молиться. Пане, ми били її і терзали залізними гаками, а вона просила, щоб її бог врозумив і помилував нас. Пане, це ще не все…

– Що іще, – простогнав Ульпіан?

– Воїни, пане, восьмеро воїнів… Вони, наче збожеволіли – сказали, що, бачать ангелів біля Татіани, упали до її ніг, прохаючи прощення і голосно славили Бога. Ми мусили стратити їх.

– Хрещення у власній крові… – прошепотів Ульпіан. – Ну що ж, побачимо…

На другий день єпарх Риму вийшов на судилище. Заспокоював сам себе, що ніч у в’язниці не мине даремно для упертого дівчиська, дух її зламається. Коли глянув на свіже вродливе обличчя Татіани, де не було й сліду втоми чи страху, зрозумів, що знову помилився. І знову відмова принести жертву богам – Татіана стояла на своєму. Лють остаточно затуманила розум Ульпіана. Кати різали найгострішими бритвами дамаської сталі тіло мучениці. Натовп зівак волав у захопленні, дехто бридливо відвертався, Ульпіан не знав, куди подіти очі – із ран текла кров із молоком, а повітря наповнилося дивовижними пахощами. Потім знесилену Татіану довго били залізними жезлами, але мучителі один за одним падали замертво, а дівчина навіть не здригнулась. Коли дев’ятий кат і собі сконав, Ульпіан роздратовано зупинив екзекуцію. Татіана підвелась, голос її лунав тихо, але твердо: «Боги твої, правителю, бездушні ідоли, а я служу єдиному істинному Богу, Який творить чудеса!». І пішла в темницю. Натовп, ховаючи очі, став розходитись. Ульпіан не міг опанувати себе від безсилої люті й малював в уяві план іще нещадніших тортур.

Вночі Татіана не заплющила очей. Вона колінопреклонно молилася, і ангели Божі, стоячи поруч, дякували Господу разом із нею. Ранок дівчина зустріла вже на порозі храму Діани. Кілька слів молитви мучениці – і величні стіни стали руїнами. Татіану знову катували, а увечері Рим облетіла звістка – завтра в Колізеї атласького лева розважатиме дочка консула. Уранці трибуни вирували, збуджені містяни наввипередки поспішали зайняти місце поближче до сцени. Хотілося хліба і видовищ! Але невдача, схоже, стала вірною супутницею Ульпіана. Атласький лев, страшна звірюка, вів себе із тією християнкою, як шкодливе кошеня, лизав ноги і мурчав. Єпарх невдоволено нахмурився – один із чиновників Державної ради вмить зреагував і кинувся проганяти ліниву тварину з арени. Натовп охнув, Ульпіан встиг відвернутися, коли могутня лапа звіра розчахнула нахабу навпіл, а лев знову смирно терся об хітон Татіани.

– Це кінець, кінець усьому, – промайнула думка в єпарха, але лють опанувала усім його єством. Дівчину довго катували, а потім кинули у вогонь. Ульпіан не міг повірити власним очам: Татіана неушкодженою вже яку хвилину молилася у стовпі полум’я, а довге розкішне волосся, наче плащ, прикривало її наготу. – То може таємниця у цьому? – остання надія затеплилася в тирана. – Обстригти її, і хай тоді молиться своєму Богові, – неначе божевільний, зареготав єпарх. Коротко пострижену, Татіану закрили в храмі Зевса.

Ульпіан не міг ні спати, ні їсти. На третій день уранці він, страшний, блідий, тремтячими руками розчинив двері храму. В очах потемніло – Татіана стояла навколішки і молилась, – ціла і неушкоджена, а все довкола було всіяно друзками статуї Зевса. Ульпіан, не тямлячи себе від злості, заревів: «Стратити!».

– І мене, – почувся голос із натовпу позаду. Консул, вірний раб імператора, стояв біля дверей храму. – Вона – моя донька, вона християнка і наш Бог кличе нас. Я піду з нею.

Ульпіан махнув рукою і відійшов убік. – Стратити цих! А далі робіть, що хочете… – і, опустивши голову, поволікся у бік палацу.

Наступний ранок Рим зустрів зі звісткою, що консул і Татіана разом склали голови за віру Христову.

Так само ліниво прокидалося місто, так само натовпи зівак сунули в Колізей, так само курився фіміам біля жертовників. А батько і дочка, одягнувши мученицькі вінці, вже йшли прямою дорогою у місце достойне.

Переглядів: 277

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *