14 березня — великопісна поминальна субота

канонУ Бога немає мертвих – у Нього всі живі. Цю істину підтверджує нам Спаситель словами Євангелія. Щодня ми піклуємося про наших рідних, про тих, хто поруч, даруємо їм свою турботу і тепло. Але ті, хто відійшов у місце, «де нема ні журби, ні зітхань», так само потребують нашої підтримки і любові. Парадокс? Як можна допомогти людині, коли її уже не стало? Свята Православна Церква надає нам таку можливість. Так само, як ми піклуємося за живих, ми продовжуємо турбуватися і про спочилих – кожної Літургії у православних храмах перед престолом підноситься молитва за тих, хто зараз у цьому світі, і за тих, хто вже пішов у світ інший, та звершується найбільше Таїнство людства – Євхаристія. 24 березня, Церква згадувала преподобного Алексія Голосіївського. Його житіє засвідчує нам випадок: одного разу святому явився святитель Феодосій Чернігівський із дивним, на перший погляд, проханнямпоминати під час проскомідії його батьків – Микиту та Марію. До слова, в архівах Видубицького монастиря і зараз є записка, де рукою преподобного Алексія написано імена його батьків. Преподобний був дуже здивований таким проханням від святого, який сам перебуває перед Престолом Господнім. На це Феодосій Чернігівський відповів: «Поминай їх при принесенні Безкровної Жертви – бо це – вище моїх молитов…». Тому нам, православним християнам, які усім серцем люблять своїх спочилих, важливо власними силами долучатись до молитви всієї Церкви, з’єднуючись із усією Її повнотою у Таїнстві Євхаристії. А ще – приєднати і свій голос до соборної молитви Православ’я під час великопісних поминальних батьківських субот, перша з яких – уже завтра.Святитель Афанасій Сахаров, розмірковуючи про значення загальноцерковних поминальних богослужінь, зауважував: «Якщо б усі православні християни почали б молитися виключно тільки про своїх родичів і друзів, якою, за словом Євангелія, була б їхня винагорода? Адже і грішники люблять тих, хто їх любить. А головне — в тому разі, коли кожний молився б лише за своїх, поминання тривало б недовго – кілька десятиліть після смерті — доти, доки живі ті, хто знав і любив нас». Традиція поминальних субот, за словами святителя, заведена Церквою для того, «щоб подолати невблаганний час та помолитися дійсно за всіх одвіку спочилих, навіть за тих, чиї імена стерлися з людської пам’яті століттями минулого».

Це – питання любові, що не розділяє світ на своїх і чужих. Церква у такі дні молиться за всіх «прежде почивших, зде лежащих, и повсюду православных». Основна увага в ці дні – всім тим, хто з’єднаний з нами вищою спорідненістю – спорідненістю у Христі, тим, кого нікому пом’янути і, звичайно, тим, хто завжди в нашому серці. Зрозуміло, поминання покійних не обмежується декількома днями. Панахиди служити можна, практично, увесь рік, але саме в такі суботні дні Церква закликає усіх своїх чад об’єднатися в молитві про своїх спочилих. Будьмо відвертими: буває, що ми забуваємо згадати у своїх щоденних домашніх молитвах не лише батьків чи близьких, а й особливо тих, хто залишив слід у нашому житті. З кожним днем таких людей більшає, а пам’ять людська – ненадійний сховок. Такі дні, як завтрашня субота, і дають нам зрозуміти, що відкладати більше – нікуди – пора.

Ці суботи, присвячені нашим покійним – людям, які випередили нас у переході від світу суєтного до життя вічного, нагадують нам про головне: кровні зв’язки, родинні узи, національна ідентичність, – все це прекрасно, але те, що нас об’єднує передусім – те, що рід наш – Божий, і Батьківщина наша – на небесах (Флп. 3; 20), а все земне цінне рівно настільки, наскільки воно сприяє зціленню душі (Кол. 3, 10). Ця наша християнська традиція поминання померлих і допомагає цілісніше осмислити єдинство роду людського в Отці Небесному. Субота – завершальний день церковної седмиці. Саме так, останній день церковного тижневого циклу, що починається неділею – днем, коли, зі слов’янської, нічого не роблять – «не делают». Старозаповітна традиція дня, який треба віддати Господу, зробила неділю днем спокою, а в суботу, останній день седмиці, Церква згадує своїх спочилих чад.

Якщо уважно вслухатися у заупокійні тексти, що звучать у цей день у православних храмах, наскрізною домінантою в них буде оптимістична ідея – подолання у Христі смерті вічної на шляху до всезагального Воскресіння. Всезагального, пам’ятаймо. А ще пам’ятаймо слова апостола про те, що ми «куплені дорогою ціною» (1Кор:12-20). Добре було б хоч якось виправдовувати принесену за нас жертву: християнство, як писав святитель Василій Великий, це «уподібнення Богу настільки, наскільки це можливо для природи людської». Тому завтра ходімо в храм, християни – саме час принести жертву любові і пам’яті за наших спочилих!

 

Переглядів: 310

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *