Про жінок, які повинні мовчати в церкві, Адамове ребро та втілення істинної любові – прессекретар Рівненської єпархії

5_YsVszcBgMУ третю неділю після Великодня Православна Церква згадує жінок-мироносиць. Про подвиг тих, хто першими почув благу звістку про Воскреслого Спасителя, «православне 8 березня» та про ставлення Церкви до жінки загалом – розмовляємо із прессекретарем Рівненської єпархії архімандритом Германом (Кулакевичем).

– Отче, побутує думка про ставлення до жінки у Православній Церкві як до когось, щоб не сказати чогось, другосортного чи меншовартісного. Жінка не може бути священиком, заходити у вівтар, жінка «да убоится мужа своего» і т. п. Як це можна пояснити?

Не знаю, чи є потреба якось це пояснювати, адже твердження про, начебто, другосортність жінок у Православ’ї – очевидний міф. Як можна говорити про недооцінення ролі жінки у віровченні, де Матір’ю Спасителя світу, зрештою, Матір’ю Церкви є саме Жінка – Пречиста Діва Марія. Саме про Неї ми молимося як про «честнейшую херувим». А скільки святих жінок – подвижниць, мучениць, блаженних – прославлено Православною Церквою. Увесь наступний тиждень на богослужінні ми згадуватимемо тих жінок-мироносиць, які не побоялися сили і жорстокості «чоловічого» світу часів Христа і йшли за Ним до Хресного кінця аж до Воскресіння, а потім понесли, нарівні з апостолами, Світло віри на всі континенти. Так що я ніяк не можу погодитися з такими твердженнями. Що ж стосується жіночого священства чи заборони жінкам заходити у вівтарну частину храму – тут усе не так просто. Древня Церква знає приклади дияконіс – служительниць Церкви, як-от свята мучениця Татіана Римська. Та, згідно розуміння поняття священства у Православ’ї, священик – це, свого роду, прообраз Самого Христа. Він служить у вівтарі – кімнаті Таємної Вечері. А Божественна Літургія і є тією Вечерею, коли вино і хліб перетворилися у Тіло і Кров Христову. Саме Христос заповів Євхаристію учням. Не жінки-мироносиці, не Богородиця – це зробив Христос. І про це чітко каже нам Святе Євангеліє. Є поняття «літургічна ікона», так-от священик є літургічною іконою Христа. Чоловік, а не жінка.

Не слід забувати, що перед жінкою Церква не зачиняє свої двері. Жінки, нарівні з чоловіками, беруть участь у богослужінні як служителі кліросу, тобто хористи, читці. Згадайте Страсний тиждень і ті, сповнені трепету, піснеспіви, що виконуються у православних храмах – їх автор – жінка, монахиня Кассія, яка жила у ХІ столітті. До речі, ми не згадали про монахинь – цей вищий ступінь жертовного слідування за Христом. Нікого не дивують жінки-іконописці, які своїми руками творять неймовірну красу. Прекрасні облачення духовенства – теж справа жіночих рук. Чимало жінок займають відповідальні посади у служінні Церкві на юридичному, економічному поприщі, у соціальній, комунікаційній сфері. Вони не служать у вівтарі, але вони служать Церкві.

– Ну а як же перше Послання до Коринфян святого апостола Павла: «Жінки ваші у церквах хай мовчать…»? Тут уже все, здається, все сказано прямо…

– Хіба? «Жінки ваші у церквах хай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а покорятися як і закон говорить (Бут.3,16). Якщо ж вони хочуть чогось навчитися, хай запитують про те вдома у своїх чоловіків, бо не пристойно жінці говорити в церкві» (1Кор. 14:34-35), – каже нам апостол про богослужбові зібрання, а не про усю повноту церковного життя. Уявіть собі іудейську, та зрештою, і не тільки іудейську, жінку, яка тільки-но воцерковилась. Емоції, що називається, б’ють через край. До того ж внутрішні нелади у громадах перших християн теж давалися взнаки. Тому тут апостол має на увазі, очевидно, коринфських жінок. А коли ви уважно почитаєте це ж Послання, то далі знайдете такі рядки: «…І кожна жінка, яка молиться або пророкує з непокритою головою, осоромлює свою голову…» (1Кор. 11:5). У Посланні до Римлян цей же апостол згадує ім’я Фіви, дияконіси. Отож, можу вас заспокоїти: в апостольські часи жінки, також, явно не мовчали.

– Отче Германе, продовжимо, як кажуть, про наболіле. Часто вірянки, особливо ті, хто тільки починає воцерковлятись, скаржаться про неймовірну кількість «не можна» у наших храмах. Особливо багато нарікань викликає, наприклад, заборона носити брюки.

– Якщо ви чекаєте, що я зараз мегаавторитетно дозволю приходити в брюках у храм, то не чекайте цього (сміється). Жарти жартами, але почнімо, як кажуть, спочатку. Насамперед, «анафема» на цей предмет гардеробу не є каноном Православної віри. Це, швидше, норма етикету. Але, приміром, у часи апостольські, у брюках не ходив ніхто, в силу того, що не було просто непристойно. Туніка відрізняла, скажімо, візантійця від язичника-кочівника у прототипові брюк – обмотаними смужками шкіри ногами, якого і не пускали в храм. На початку ХХ століття цей предмет гардеробу прижився і в жіночих шафах. У Второзаконні сказано: «На жінці не повинно бути одягу чоловічого, і чоловік хай не одягає жіночого вбрання, бо гидкий перед Господом Богом твоїм кожен, хто робить це» (Втор 22:5)». Тобто ми бачимо сувору заборону на носіння одягу, що традиційно належить іншій статі. Але тут ідеться швидше про саме позиціонування людини, яка через певні предмети одягу демонструє свою стать.

Мені складно судити, наскільки зручна річ для жінки спідниця чи брюки, вам видніше. Думаю тільки, що йдучи в храм можна вбратися так, щоб одяг не давав приводу ні вам, ні оточуючим відволікатися від молитви. Хочу також у цьому контексті згадати про інше. Часто у храмах можна побачити дівчат чи жінок у брюках, які, очевидно, зайшли сюди уперше. Можливо, ця людина вперше відкриває для себе Бога і Церкву. Наше завдання – не злякати її своїми нотаціями на тему зовнішнього вигляду, не відвернути її від храму і від Того, Хто там перебуває. Я читав про випадок із практики єпископа Віденського і Австрійського Іларіона. До нього у храмі підійшла розгублена дівчина в брюках, якій уже встигли «благочестиві» бабусі начитати лекцій, і почала, ледь не плачучи, просити пробачення, мовляв, простіть, батюшка, що я в брюках, я ж не знала і т. д. Щоб втішити і заспокоїти дівчинку, владика Іларіон, священик на той час, пожартував: «Я вас трошки підбадьорю – я теж прийшов у брюках».

Зрештою, спідниця до п’ят, хустка до брів чи, як писав диякон Андрій Кураєв, «благочестивий жах у очах і короткі міжхрамові перебіжки вулицями міста» — це не головний шлях до спасіння душі. Не треба видавати спідницю за головний віроповчальний атрибут, але й не треба забувати про те, що жінка – це Жінка. Як говорила одна, світлої пам’яті, монахиня, вдягатися треба так, щоб коли раптом тобі треба було би постати перед очима Матінки Божої, тобі не було соромно. Це стосується і чоловіків, і жінок.

Насамкінець, отче, що б ви побажали у переддень Неділі жінок-мироносиць?

— Знаєте, що мені подумалося якось, коли я перечитував Євангеліє? У жодному епізоді його немає згадки про те, що жінка похулила Христа чи зневажила Його. Першопочатково, жінка – це втілення істинної любові. І коли в ній цієї любові немає, вона перетворюється у втілення зла. Кожна сестра, донька, мама, бабуся, дружина покликана до особливої місії – любити: поєднувати безмежне терпіння, віру, відданість, турботу із любов’ю. Це і є те миро сучасних жінок-мироносиць, той аромат, який робить наші сірі будні світлішими. А замість побажання процитую апостола Петра: «Хай буде прикрасою вашою не зовнішнє заплітання волосся, не золоте вбрання або пишність в одязі, а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінне перед Богом» (1 Петр. 3: 3-4).

Розмовляла Галина Бут

Переглядів: 1702

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *