Три святителі: організатор, молитвенник, проповідник

Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоуст настільки часто згадуються разом, що окремо уже, практично, не мисляться. Разом із тим, вони, як Петро і Павел, у багатьох аспектах є яскравими протилежностями. З’ясування цих їх відмінностей не руйнує, але, навпаки, підкреслює ту єдність, що була їм дарувана в Духові Святому, і яка так органічно увійшла в свідомість Церкви.
Головне місце в цьому маленькому соборі святителів можна все ж віддати Василію Великому. Все, що є у Григорія та Іоанна, є і в нього. Вони – борці з єресями – і він; вони – яскраві проповідники Слова – і він. Мужній дух, любов до пустелі, скромний побут, глибоке розуміння догматів – усе це і багато іншого у трьох отців спільне. Всі троє вийшли зі святих родин. Їх матері, батьки, брати складають цілі сузір’я дивовижних у святості особистостей. Але Василія Великого відрізняє високий ступінь самодисципліни. Він – організатор, чого не скажеш про Григорія та Іоанна. Усюди, куди приходив Василій Великий, він залишав після себе сувору ієрархію та порядок. Сам він, без сумніву, був харизматичною людиною, але покладався в церковній практиці на далеко не одну лише силу особистого впливу і духовні дари. Дисципліну і статут, закон і організацію – лад, одним словом, уносив усюди Василій Великий. А справи в Церкві тоді були були схожі на нічний бій, де кожен міг уразити і своїх, і чужих, нічого не бачачи і не розуміючи.
Розум і знання святого Василія дозволяли йому стати вченим; воля і наполегливість могли зробити з нього справжнього монаха, подібного Антонію. Але він пожертвував усіма талантами заради боротьби за Церкву. Глибоко сховав він душевну м’якість, щоб стати незламним, і лише потай, як, до речі, і Григорій Богослов, міг сумувати про безтурботне життя, про пустелю і самоту. Мало кому зрозуміло, що означає, люблячи Писання і безмовність, пожертвувати собою і кинутися в гущу боротьби за Церкву і її догмати, не маючи спокою, ризикуючи життям, згораючи щодня.
Зовсім іншим був Іоанн Златоустий, а ще більше відрізнявся від перших двох Григорій Богослов. Іоанн – народний улюбленець і вождь, але він – поза системою. Єпископи його не люблять, причому не тільки єретичні єпископи. Двір у нестямі від його повчань і викриттів. Після себе Златоуст залишає ім’я, слово і пам’ять, але не організацію, не бойову побудову. Його друзі і найближче оточення після вигнання Іоанна потрапили в немилість і стали жертвами. І це не докір, а підкреслення несхожості, тому що в Христі кожен воїн змагається, як уміє.
А Григорій Богослов – це споглядач. Він, звичайно, живе серед людей і повчає паству, оскільки має вищий сан. Але цей сан обтяжує його. Єпископський омофор стає причиною образи святителя Григорія на Василія Великого. Останній усе, у тому числі, і дружбу, підпорядковує інтересам Церкви і, по суті, примушує товариша стати архіпастирем у важкий для неї момент. Як проповідник Григорій не так застерігає і навчає, скільки співає. Саме на солодкий голос його повчань, прозваних Церквою «пастирською сопілкою», люди стікаються до Істини і приймають Православ’я.
У Василія Великого немає вільного часу. Григорій Богослов на дозвіллі пише вірші. Іоанн Златоуст тлумачить листи Павла, і сам апостол являється йому, щоб роз’яснювати складні місця своїх послань. Важко знайти трьох людей, більше психологічно несхожих між собою.
***
Той конфлікт, що звів дні пам’яті трьох святителів воєдино, дуже навіть зрозумілий. Люди здатні все найсвятіше перетворити на предмет суперечки і сварки. Коринфяни сварилися, кажучи: «Я Павлів, а я Аполлосів» (див.:1 Кор.3:4). Тодішні християни затіяли суперечку, хто з трьох – більший і славетніший. Уся складність у тому, що при погляді на кожного святителя окремо – кожному, без сумніву, можна присуджувати першість. Розгляньмо життя Василія (а кожен із нас зобов’язаний це зробити), вникнімо в нього, і вигукнемо тоді: «Великий Василій! Хто уподібниться йому серед святих?!». Почни розглядати образ Іоанна, і незабаром із подивом вимовиш: «Немає такого святого, як Іоанн Златоуст!». Якщо ж вчитаєшся в слова Григорія Богослова і в повній тиші розглянеш смиренні риси цього володаря небесного розуму, то забудеш усіх, кого возхваляв досі, і піднесеш молитву, кажучи: «Моли Бога за мене, великий Григорію!».
Більшого серед них немає. Немає саме тому, що вони різні. У красі і точності слів немає рівних Богослову. А в ревності про славу Божу зі Златоустом стане поруч, можливо, тільки Ілія Фесвитянин. Василій же не просто борець, і аскет, і мудрець, і начальник монахів. Він ще і воєначальник, який уміє зібрати багатьох розрізнених борців і перетворити їх у військо. Всі троє – великі, і великі по-різному.
***
У Церкви в усі епохи повинні бути і організатори, і полум’яні оратори, і тихі споглядачі. Горе Церкви і народу Божого, якщо когось із цих трьох немає у неї в одну з епох. Тричі горе Церкві, якщо нікого немає! Тоді за звичною і благовидною зовнішністю посилюються і множаться люті хвороби, і нікому зцілити їх.
Кожен муж, поставлений Богом на священство, повинен випробувати себе на предмет того, який із цих трьох талантів більш відповідає його душевному складу і досвідові. Не буває, щоб ніщо зі згаданого не стосувалося хоч якось до кожного з пастирів. Але і досконале поєднання всіх трьох обдарувань в одній особі – неможливе!
Проповідник, організатор, молитвенник. Приборкувач людського моря, син битви і син молитовної тиші.
Щось одне з трьох.
***
Якщо людина керує іншими, розпоряджається, управляє, нехай дивиться на образ Василія Великого. Керівник повинен не тільки віддавати вказівки, перетворюючи всі п’ять пальців правої руки на вказівні, але мусить також запасатися різносторонніми знаннями, як це робив святитель Василій. Має любити піст і книги, у відлюдді і самоті повинен черпати сили для боротьби за Істину серед натовпу.
Якщо людина проповідує вчасно і не дуже, як і заповідав апостол Павел, нехай втече від марнославних трапез і запобігання перед багатими, за прикладом Златоуста. Нехай до читання і проповіді приєднає гаряче служіння Літургії і щедру милостиню, за прикладом великого отця Церкви, і нехай пожертвує всім для того, щоб її уста стали устами Слова.
Якщо ж людина любить усамітнення, довгі молитви і неохоче відриває погляд від небес заради справ земних, нехай подивиться на Григорія Богослова. Той, як тяжко йому не було, але залишав пустелю і займав кафедру, якщо Церква того вимагала. Нехтував своїм заради суспільного і йшов сурмити в срібні труби проповіді, щоб впали товсті стіни Єрихону.
Щось одне, нехай у найскромнішій кількості, має бути у кожного, хто носить лляний ефод. В оновленні пам’яті щодо цієї істини, можливо, і полягає головний сенс спільного шанування Церквою Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого.
За матеріалами сайту «Православ’я», переклад

Переглядів: 278

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *