Перший поклик великопісної весни

1Неділею про митаря і фарисея Церква вступає в особливий підготовчий період, який передує Великому посту. Про що нам слід замислитися, згадуючи євангельську притчу, яка буде читатися завтра на богослужінні — протопресвітер Олександр Шмеман. Проповідь, виголошена кілька десятків років тому, сьогодні звучить так, наче автор звертається до вірян із амвону сучасного нам православного храму України.
Одна з головних, єдиних у своєму роді, особливостей Євангелія, — це ті короткі розповіді-притчі, якими користується Христос у своєму вченні, в своєму спілкуванні з народом. У цих казках, що сказані майже дві тисячі років тому, в абсолютно відмінних від наших умовах, в іншій цивілізації, абсолютно іншою мовою, вражає те, що вони досі залишаються актуальними, потрапляють сьогодні у ту ж ціль. А це значить — в наше серце.
Адже ось, – застаріли, забулися, канули в небуття книги і слова, створені зовсім недавно, — вчора, позавчора. Вони вже нічого не говорять нам, вони мертві. А ці, такі прості на вигляд, нехитрі розповіді живуть повним життям.
Ми слухаємо їх — і наче щось відбувається з нами, як ніби хтось заглянув у саму глибину нашого життя і сказав щось таке, що стосується особисто мене.
У цій притчі — про митаря і фарисея — розповідається про двох людей. Митар — це слов’янське слово для позначення збирача податків, професії, оточеної в стародавньому світі загальним презирством. Фарисей — це назва правлячої партії, верхівки тогочасного суспільства і держави.
Нашою теперішньою мовою ми сказали би, що притча про митаря і фарисея — це символічна розповідь про важливого представника провідної верстви, з одного боку, і про дрібних і малошанованих «апаратників», — з іншого.
Христос каже: «Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе так: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники або цей митник. Пощу два рази на тиждень, даю десятину від усього, що здобуваю». А митник здалека стояв обабіч, не смів навіть підняти очі на небо, але бив себе в груди й казав: «Боже! Милостивий будь до мене грішного!». Кажу вам, — закінчує Христос цю притчу, — що митар повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, а хто принижує себе — піднесеться».
Всього три рядки в Євангелії, а сказано в них щось вічне, таке, що справді стосується всіх часів і ситуацій.
Але візьмемо тільки наш час, візьмемо самих себе. Якщо що-небудь лежить в основі нашої державного, громадського, так, нарешті, і приватного життя, так це — чи не так? — Ось це саме невпинне самовознесення, самоствердження, або, кажучи більш древньою, але знову-таки, вічною мовою — гординя. Вслухайтеся в пульс нашої епохи. Чи вас не вразить потік цієї жахливої самореклами, хвастощів, безсоромне самовихваляння, що так тихо так увійшли в наше життя, що ми вже майже не помічаємо їх.
Будь-яка критика, перегляд, переоцінка, всякий прояв смирення — чи не стали вони вже не тільки недоліком, пороком, а, гірше того, — суспільним і навіть державним злочином. Виявляється, любити батьківщину — це весь час безсоромно вихваляти її, принижуючи чужі. Виявляється, бути лояльним — це проголошувати весь час про безгрішність, безневинність влади.
Виявляється, бути людиною — це принижувати, топтати інших людей, це підносити себе шляхом їх приниження. Проаналізуйте своє життя, життя своїх громад, самі основи життя нашого суспільства, і ви погодитеся визнати, що це саме так.
Той світ, в якому ми живемо, так пронизаний оглушливим і грубим вихвалянням, що вже сам цього більше не помічає, воно вже стало його природою. Та так і сказав один із найбільших і тонких поетів нашого часу — Пастернак — у знаменитих своїх рядках: «…все тоне в фарисействі».
Найстрашніше, звичайно, в тому, що фарисейство визнається чеснотою. Нас так довго, так завзято глушили славою, досягненнями, злетами і польотами, нас так довго тримали в атмосфері цієї примарної псевдовеличі, що все це насправді нам стало здаватися хорошим і благим, що в душі цілих поколінь виник образ світу, в якому тільки сила, тільки гординя, тільки безсоромне самовихваляння виявляються нормою.
Пора жахнутися цього, згадати слова Євангелія: «кожен, хто підноситься, буде понижений». Зараз тих небагатьох, хто поволі, пошепки говорять про це, нагадують про це, — тягнуть за собою в суди або кладуть у психіатричні лікарні. І на них нацьковують інших: дивіться на цих зрадників! Вони проти величі і сили своєї батьківщини! Проти її досягнень! Вони сумніваються в тому, що найкраща, найсильніша, вільна, найщасливіша країна… і так далі. І дякуйте, що ви не такі, як ці нещасні відщепенці. Але зрозуміймо, що цей бій, ця суперечка, що ведеться зараз меншістю, — це бій і суперечка за духовні джерела життя. Бо фарисейська гординя — це не тільки слова. Вона рано чи пізно обертається ненавистю до тих, хто не згоден визнати моєї пишноти, моєї досконалості. Вона обертається переслідуванням і терором. Вона веде до смерті.
Притча Христа ножем урізається в найстрашнішу пухлину сучасного світу, в пухлину фарисейської гордині. Бо, доки ця пухлина буде рости, в світі будуть панувати ненависть, страх і кров.
Так воно і є зараз. Тільки повернувшись до цієї забутої, зневаженої, відкинутої сили — до смирення, — можна очистити світ. Бо смиренність — це визнання іншого, це — повага до іншого і це вміння мужньо визнати себе недосконалим, покаятися і, тим самим, стати на шлях виправлення. Від вихваляння, брехні і темряви фарисейства — до світла і цілісності справжньої людяності: до правди, до смирення і до любові. Ось заклик цієї притчі Христової, ось заклик, перший поклик великопісної весни…
За матеріалами з відкритих джерел. Переклад — Галина Бут

Переглядів: 235

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *