Велика П’ятниця: Сльози Матері

слези матАнна Ахматова в своєму знаменитому і трагічному «Реквіємі» написала рядки, які можна вважати одними з найсильніших в світовій поезії:

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

Горе матері, яка на власні очі бачить страту сина, безмірне. Ахматова, яка пережила арешт власного сина, наче взяла по сльозинці від усіх, починаючи з Тієї, Яка стояла біля Хреста з пронизаною, по слову Симеона, душею.
Тисячу років тому скорботу Богородиці зміг утілити в поетичні ризи візантійський дипломат, агіограф і поет, святий Симеон Метафраст. Плач Пресвятої Богородиці – Канон повечір’я Великої П’ятниці – його творіння.

Зазвичай ми звертаємося до Богородиці або з проханнями («Моли спастися душам нашим»), або з привітанням («Радуйся!»). Не є винятком і перша Страсна служба – Утреня Великої П’ятниці, Дванадцять Євангелій.

Бога от Тебе воплощеннаго познахом, Богородице Дево, Едина Чистая, Едина Благословенная: тем непрестанно ТЯ воспевающе величаем!»; «Радуйся, врата Царя Славы, яже Вышний Един пройде, и паки запечатленна остави, во спасение душ наших! Богородице, рождшая Словом паче слова, Создателя Своего, Того моли спасти души наша, – співаємо ми Діві Марії на антифонах між євангельськими читаннями. Рідко-рідко у службі з’являються мотиви Її скорботи.

Своего Агнца Агница зрящи к заколению влекома, последоваше Мариа простертыми власы со инеми женами, сия вопиющи: камо идеши, Чадо? Чесо ради скорое течение совершаеши? Еда другий брак паки есть в Кане Галилейстей, и тамо ныне тщишися, да от воды им вино сотвориши ? Иду ли с Тобою, Чадо, или паче пожду Тебе? Даждь Ми слово, Слове, не молча мимоиди Мене, Чисту соблюдый Мя: Ты бо еси Сын и Бог Мой.

Днесь зрящи Тя, Непорочная Дева, на Кресте, Слове, возвышаема, рыдающи матернею утробою, уязвляшеся сердцем горце, и стенящи болезненно из глубины души, лице со власы терзающи. Темже и перси биющи, взываше жалостно: увы Мне, Божественное Чадо, увы Мне, Свете мира: что зашел еси от очию Моею, Агнче Божий? Темже воинства безплотных, трепетом содержими бяху, глаголюще: Непостижиме Господи, слава Тебе.
Тлумачення цей вірш не потребує – все і так зрозуміло.

У горе Богородиці ми з головою поринаємо тільки в кінці богослужбового дня – після Виносу Плащаниці, на повечір’ї, що, фактично, складається з канону на Плач Пресвятої Богородиці. Чому саме на цій ноті закінчується день спогадів спасенних Страстей Христових?

Напевно є серйозні богословські та уставні обґрунтування, але я хочу висловити суто житейське припущення.

Велика П’ятниця – день складний, причому складний по-людськи. Всі ми покликані пам’ятати, що сьогодні заради нас убили Господа Ісуса Христа – не далекого філософського Бога, не іграшкового олімпійського божка, не героя епосу, а Всевишнього, Єдиного Безсмертного, Який прийшов у світ живою людиною з плоті і крові. І неминуче виникають відразу дві небезпеки. Перша – вульгарний психологізм, нав’язливе почуття провини, що застилає усвідомлення перемоги Христа над пеклом і не має ніякого відношення до покаяння в своїх гріхах. Друга – звернення в теми абстрактні: богословські тонкощі і суперечки про сенс спокутної жертви, занурення в історичний контекст з неминучим пошуком «історичних винних» – що тим більше відриває від усвідомлення і подвигу Христа, і Його перемоги, і свого особистого покаяння.

Утреня Великої П’ятниці, начебто, маневрує між цих двох інтенцій: прокляття на адресу Іуди і беззаконних суддів – іудейських первосвящеників та нацькованого ними натовпу – перемежовуються з високими богословськими роздумами про «Божественну поблажливість». І те, і інше – глибока, по-справжньому розумна і прекрасна поезія, досить згадати 3 антифон з рефреном «беззаконый же Иуда не восхоте разумети», стихири «Два и лукавая сотвори перворожденный сын мой Израиль» чи «Днесь висит на древе».

Як підсумок – передостання стихира богослужіння, про нескінченне милосердя і людинолюбство Подателя життя: Господи, восходящу Ти на Крест, страх и трепет нападе на тварь, и земли убо возбранял еси поглотити распинающих Тя, аду же повелевал еси испустити узники, на обновление человеков. Судие живых и мертвых, жизнь пришел еси подати, а не смерть. Человеколюбче, слава Тебе.

Ці переживання значимі і, безумовно, необхідні для кожного християнина. Але, як не дивно, їх мало. Згадаймо тему попереднього дня, Великого Четверга: союз любові, що зв’язує апостолів, а з ними – і всіх нас у Таїнстві Євхаристії і через Христове смирення. Для того нам і дає Господь стільки святих, а Першою з них – Саму Свою Пречисту Матір, щоб нам було кого любити.

А найсвітліший прояв любові – співчуття. Візантійський поетичний стиль часто вважається складним для сприйняття: складні граматичні конструкції, перевантажені метафори, нашарування смислів…

Однак у «Плачі Пресвятої Богородиці» нічого цього немає. У ньому взагалі немає нічого специфічно богословського або таємничого. Є тільки материнський біль, який зрозуміє будь-яка мати в усі часи.

Радость Мне николиже отселе прикоснется, рыдающе глаголаше Непорочная: Свет Мой и Радость Моя во гроб зайде. Ноне оставлю Его Единаго, зде же умру и спогребуся Ему.

Мабуть, це єдина служба в році, коли ми не просимо Богородицю про допомогу, а самі приєднуємося до Її горя і благання. І через це співчуття Їй, Матері Божій, стає більшим та щирішим і наше співчуття Христу.

За матеріалами pravmir

Переглядів: 408

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *