Улюблений святий, або Чудеса святителя Миколая

Так склалося (не випадково, а за Промислом Божим), що про найулюбленіших святих ми найменше знаємо. Йдеться про Божу Матір і про святого Миколая. Смирення не шукає нагоди, щоб показати себе чи прославитися. Смиренню комфортно в тіні, тому і «Благословенна між жінками», і найулюбленіший на Русі святий прожили відведений Господом час так, що відомих фактів їх земного життя дуже небагато. Тим ціннішою є та слава, з якою вони просяяли після відходу з цього світу. Важко знайти християнське місто на карті світу, де Матір Божа не проявила б Свою чудотворну любов, зцілюючи, захищаючи, врозумляючи людей, які потребують допомоги. Це стосується і Мирлікійського архієпископа.

Його допомога – швидка і дивовижна. Він і суворий, і милостивий одночасно. З кутка, де горить лампадка, він уважно дивиться на і на незаможного, і на товстосума. У кожному храмі є його образ, і навіть якщо ми більше нікого зі святих не знаємо, то, побачивши святого Миколая, відразу відчуваємо себе у храмі, як удома. Одне його чудо з тисяч мені хочеться згадати і переказати.

Цей випадок описаний у С. Нілуса в одній із його книг. Мова там ішла про злодія, який мав таку забобонну любов до святого Угодника, що кожного разу, йдучи на крадіжку, ставив перед його іконою свічку. Не смійтеся над цим злодієм, браття. Це тільки збоку здається, що його дурість – очевидна. Ми й самі часто творимо невідомо що, не помічаючи безглуздості своїх вчинків. Так от, злодій ставив святому свічки і просив допомоги в крадіжці. Довго все сходило йому з рук, і цю удачу він приписував допомозі святого Миколая. Одного разу, цього, по-особливому «побожного» злодія впіймали на гарячому. У простих людей розмови недовгі. Грішника, якого впіймали на гріху, люто лупцюють, а то й убивають. Чоловіки погналися за нещасним. Смерть наблизилася до нього і вже дихала в потилицю. Тікаючи від переслідувачів, він побачив за селом тіло коня. Труп давно лежав на землі, з лопнутого черева тік гній, черви повзали по тілові тварини, і повітря навколо було отруєне гнилим смородом. Але смертний страх сильніший від гидливості. Злодій заліз у гниючий живіт і там, серед смердючих нутрощів, зачаївся. Переслідувачам навіть в голову не могло прийти, що утікач здатен сховатися в трупі. Походивши довкола і посварившись усмак, вони повернулися додому. А наш «джентльмен удачі», непритомніючи від смороду, розривався між страхом відплати і бажанням вдихнути свіжого повітря.

І ось йому, ледь живому від страху і смороду, явився святий Миколай. «Як тобі тут?» – запитав святитель. «Отче Миколаю, я ледь живий від смороду!» – простогнав нещасний. «Ось так і мені смердять твої свічки», – посміхнувся святитель.

Коментарі здаються зайвими. Мораль – на поверхні. Молитва грішника смердить, а не пахне. Потрібно не тільки молитися, але й життя виправляти, у міру сил своїх. Так? Так. Але це висновки верхнього шару. Є тут і більш глибокий урок. І як казав хтось із літературних героїв: «Так то воно так, та не так».

Святий Миколай усе ж врятував грішника! Молитва хоч і смерділа, але до святого доходила, і в потрібний час Угодник згадав про грішника. Нехай і моя свічка нині не пахне квітами, нехай вона ще довго тхнутиме (адже не скоро запах вивітрюється), але я все одно її ставити буду.

Молитися чисто і гаряче, так, як горить свічка, за один рік не навчишся. Молитися так, щоб Богу це було приємно, так, як нам дихати ароматом кадила, – це труд усього життя. І я радію, що Господь покарає, і Він же потім пошкодує. А святі в цьому Богу подібні.

Ось іще один випадок. Справа була в Києві за німецької окупації. В одній родині помирає мати. Залишаються троє дітей, один від одного менше, а батько – на фронті. Діти кладуть маму на стіл. Що далі робити – не знають. Рідних – немає, допомогти нікому. Знали діти, що за покійних читати псалми треба. Псалтиря під руками не було, так вони взяли акафіст святому Миколаю, стали поряд з мамою і читають. «Радуйся, добродетелей великих вместилище. Радуйся, достойный Ангелов собеседниче. Радуйся, добрый человеком наставниче». Звісно, яка ж тут радість. Один страх і горе. Але читають вони далі і доходять до слів: «Радуйся, неповинных от уз разрешение. Радуйся, и мертвецов оживление…». І на цих словах – Свят! Свят! Свят! – мама відкрила очі і села. Пожалів Угодник. Зглянувся на дитячі сльози.

Образ святого Миколая співзвучний і зрозумілий нашій душі. Святий по собі книг та повчань не залишив. І народ наш більше вірить справі зробленій, аніж слову сказаному. Миколай нещасних любить, а у нас майже вся історія – суцільні нещастя, простота і убозтво. Коли італійці вкрали тіло святого і відвезли до себе, з’явилося свято «літнього Миколая». Греки його досі не визнають, а предки наші це свято по-особливому переосмислили. Розповідали ще наші діди, що якось зійшли з небес святі Миколай та Касьян по землі походити, допомогти, може, комусь. Дивись – а в глибокій калюжі селянин із возом загруз. «Ходімо, – каже святий Миколай Касьяну, – підсобимо ґазді». А Касьян каже: «Не хочеться ризи райські бруднити». Ну, святий Миколай, не довго думаючи, сам в грязюку поліз і віз виштовхав. Розчулився Господь на таке людинолюбство і дав Миколаю два свята на рік – улітку і взимку. А святому Касьяну – раз на чотири роки – 29 лютого. Ось так.

На загал, з Писанням ми досі погано знайомі, невігластва і грубості у нас теж вистачає. Навіть поділитися можемо. Але якщо побачить наша людина ікону Миколая Угодника, відразу три пальці щіпкою складе і перехреститься. Скаже: «Радуйся, Миколаю, великий чудотворче», – а святий Миколай із небес відповість: «І ти не горюй, рабе Божий. Прославляй Господа Вседержителя і словом, і ділом».

Багато святих на землі було, а ще більше буде. Але ми так до Чудотворця прив’язані, наче живемо не в нашій країні, а в Малій Азії, і не в епоху інтернету, а в IV столітті, в часи Першого Вселенського Собору. І це – чудово, аж до сліз.

За матеріалами порталу «Православ’я і світ», переклад – Галини Бут

Переглядів: 809

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *