Коли сліпнуть очі духовні: Неділя про сліпого

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Як нас лякає тілесна сліпота! Як страшно, коли зустрічаєш людину, яка ніколи нічого не бачила, якій була закрита вся краса, вся слава світу, де ми живемо. І як страшно буває тим, хто поступово втрачає зір.

І ось, поряд із цим, як ми по-страшному спокійно і байдуже ставимося до духовної сліпоти і в собі, і в інших. Буває, що людина народилася сліпою: для неї цей світ непрозорий, вона сприймає в ньому тільки матеріальне, вона не може в ньому вловити присутнього Творця.

І замість того, щоб серця наші здригнулися від жаху і жалю, тому що ця людина наш світ не може прийняти, не бачить і заперечує, тому що нас вона вважає божевільними і шкідливими, ми, в свою чергу, ставимося до неї негативно, ми її не приймаємо, вона нам чужа, вона живе в світі речей, вона сліпа. Немає у нас до неї жалю.

З року в рік ми молимося тут, щоб всі ті, хто сліпий духом, хто не вірує в Бога, хто бачить тільки речовину в цьому багатому світі, де перебуває Бог, – щоб вони прозріли. Але чи можемо ми сказати, що ми це переживаємо з таким же болем і з таким же жахом, як зустріч із людиною, яка народилася сліпою і ніколи не бачила цього світу, якщо навіть вона багата духом?

І ще буває, що людина була колись зрячою, і поступово згасають її очі. Це буває з тілесними очима, це буває також і з духовними очима: того, що колись вона бачила, більше не помічає, не вистачає у ній впевненості в собі самій і в тому, що вона колись пізнала, щоб стати віруючою, тобто, щоб тоді, коли згасне очевидність, бути абсолютно, непохитно впевненою в речах незримих, в речах, яких більше вона не бачить.

Чи шкодуємо ми таку людину? Яку допомогу ми їй надаємо? Чи усвідомлюємо ми, що більшого горя не може бути, як втратити зір світу духовного, і що поряд з цим все інше – ніщо? Ні, ми цього не усвідомлюємо належно, ми судимо і осуджуємо, ми відмежовуємося і заперечуємо, колись близька і рідна людина нам стає чужою.

А разом із цим, де ж їй шукати зору, якщо не серед тих, хто бачить, віри – якщо не серед тих, хто вірує, нехай хоч слабкою, хиткою вірою? Подумаймо про це. Навколо нас у нашому оточенні і довкола незліченна кількість людей, у яких погасли духовні очі або у яких вони ніколи не були зрячими.

Зустрінемо ж їх із любов’ю, з жалістю, з молитвою, зі співчуттям.

Але цього мало: треба нам учитися тому, як нашу віру зробити доступною для них, яким чином долучити їх до того, що є у нас, як поділитися. А для цього потрібно тільки одне: щоб була любов, але любов, готова йти до межі і за межу людських сил і можливостей. Молімося про те, щоб Господь і нам, і іншим помножив віру, але навчив нас любити так, щоб інший міг через нас спалахнути вічним життям.

Амінь.

Христос Воскресе! Воістину Воскресе!

Митрополит Антоній Сурозький, проповідь у Неділю про сліпого

Переглядів: 284

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *