Ви хочете безгрішного священика?

e4f706a5-e665-47b3-9341-f5aca0338e9fЧи пробували ви коли-небудь «спитати у гугла» слово священик? Спробуйте, будете здивовані, чесне слово. Я-от уже запитала. Серед топ-запитів — «священик мерседес», «священик перевертень», «священик браконьєр» і ще ряд шедевральних аналогів. Хроніка новин теж час від часу вибухає «сенсаціями» на кшталт «п’яний священик за кермом спорткара вшлаштував ДТП» чи «п’яний священик з паствою влаштував розбірки з поліцією»… Чого тільки варте оте, вже затерте до дірок, «московські попи». Гірко… Невже асоціації із тими, хто під час звершення Божественної Літургії щоразу предстоїть перед лицем Творця, у більшості пересічних українців будуть саме такими?

Багато новопросвічених, новоначальних православних, начитавшись книг типу «Флавіана», приходять у храм із нав’язливою ідеєю — знайти того самого отця, який візьме за ручку і швиденько приведе прямо до Боженьки. І цей поводир обов’язково має бути пастирем добрим, але не багатим, щоб без айфона та іномарки, щоб прямо із дитинства виховувався при  монастирі, багато молився, іще більше читав, виписував цитати із книг і обвішував ними свій письмовий стіл. cycleЩоб на кожне питання у нього була готова відповідь, щоб благодать із нього прямо-таки била ключем, а гріхи твої він бачив іще за 50 метрів до того, як ти смиренно підходитимеш до сповіді. А, ледь не забула, іще в нього має бути, як мінімум трійко — п’ятеро діточок і ангелоподібна матушка. От коли ти такого знайдеш — все, спасенний будеш; якщо досі не знайшов — вперед, на пошуки, ну, а коли той нещасний, все таки не відповідає твоїм вимогам — горе йому, окаянному. І не може він бути втомленим після служби/голодним/хворим/заклопотаним, — кінець, так і помре «безблагодатним», «в прєлєсті» і т.д.

Усе це, звичайно, гротеск і перебільшення. Та усе ж, насущним лишається питання: як ставитись до гріхів наших священнослужителів?

Преподобний Силуан Афонський так писав про велику благодать священства: «(Священики) носять у собі настільки велику благодать, що якби люди могли бачити настільки велику славу цієї благодаті, то весь світ дивувався б їй, та Господь приховав її, щоб служителі Його не возгордились, але спасались у смиренні… Велика особа – ієрей, служитель біля Престолу Божого. Хто ображає його, той хулить Духа Святого, Який живе у ньому… Якби люди бачили, в якій славі служить священик, то впали б від цього видіння, і якби священик сам бачив себе, у якій небесній славі стоїть він, звершуючи своє служіння, то став би великим подвижником, щоб нічим не порушити благодать Святого Духа, Яка живе в ньому».

 Справді, найголовнішим, напевне, критерієм, чи характеристикою сану священика є, вибачте за тавтологію, святість чи хоча б прагнення до святості його носія. Бо, апріорі, призначення православного священика і полягає в тому, щоб вести нас до ідеалу, до святості. Бо інакше, як можна переконувати у тому, у що не віриш сам, і вести туди, куди сам не йдеш; пропонувати іншим ті засоби самовдосконалення, котрі не випробував на собі.

На моєму, не такому, щоправда, довгому церковному шляху, не знаю, чи за збігом обставин, чи, хотілося б вірити, закономірно, траплялися, переважно, хороші священики. Різні за освітою, смаками, способом мислення, майновим статусом, кількістю дітей і поглядами на воцерковлення. Підкреслюю — різні, але жодного із них я не можу назвати поганим, якщо так можна висловитися у стосунку духовної особи, професіоналом.

Часто, перебуваючи у полоні власних і суспільних стереотипів, ми забуваємо про те, що вони, ті, хто знаходиться по той бік Царських Врат — передусім, люди. Із тими ж страстями, схильностями, що і ми. Вони зроблені з того ж тіста. Так само мусять трудитися над власними слабкостями, що, на жаль, не обсипались із них після хіротонії, і разом з ієрейським хрестом ніхто не дає їм безкоштовного бонуса у вигляді абсолютної святості. Рукопокладення, однозначно, не робить їх людянішими, розумнішими, зрештою, святими. Якось у світовій павутині я натрапила на цікаві роздуми. Справді, не дурний піп хрестив того, хто це писав: молодий священик — не досвідчений, старий — що з літ, то з розуму; у новенькому підряснику — бач, як нарядився, у старому — нечупара; сповідає швидко — куди спішить, довго — чого лізе в душу… І цей перелік можна продовжувати до безкінечності.

Церква — це лікарня, де повністю здорових немає. І священик у ній — такий же пацієнт, як і ми, віряни. Як проходить процес лікування — індивідуальне явище, але панацея для всіх одна — Христос.

Особливістю Православної Церкви є те, що вона нікому, навіть своєму Патріарху, не одягає автоматично вінець святості; ну не заведено у нас визнавати безгрішним когось прижиттєво. При цьому проступки священиків, що їх так радісно підхоплює різношерста журналістська братія ЗМІ, у мирському суспільстві уже давно перестали вважатися смертельним гріхом. Уже нікого не дивує новина про те, що мирянин Іван Іванов купив собі нову машину, чи порушив правила дорожнього руху, а от коли напишемо, що піп Іван Іванов пересів на новий транспортний засіб, думка рухатиметься уже в іншому ключі.

Я в жодному разі не ставлю собі за мету донести читачеві, що усі наші священики — білі, пухнасті і практично без гріха, — ні. Ще апостол Петро застерігав нас, що через недбайливих пресвітерів Ім’я Боже хулять язичники. Писання каже, що «Нема людини праведної на землі, яка робила би добро і не грішила» (Екл. 7:20). Порою буває дуже боляче від того, що робить той чи інший «отченька», який, здається, або не відає, що творить, або відає, і все одно… І мимоволі питаєш сама себе: невже для очищення Церкви потрібні знову гоніння, кров і штики на Царських Вратах? Страшно від таких думок. Оптимізму додає розуміння, що оте ставлення до священнослужителів, про яке згадувалося трохи вище, свідчить не про тотальну одержимість гріхом наших батюшок, а швидше про наше некоректне розуміння суті священицького служіння і самого християнства. Між священиком і Церквою немає знака рівності: гріх конкретного отця — це всього лиш показник його нинішнього духовного стану, а не показник духовності Церкви загалом.

І насамкінець, для роздумів: якось Католикос-Патріарху Єфрему (Сідамонідзе), грузинському єпископу, поскаржилися на одного священика. Владика приїхав на вечірню, тихенько простояв у куточку всю службу, а після її завершення зійшов на амвон і сказав: «Я хочу носити шовкову сорочку, але нема грошей, тому ношу простеньку ситцеву. Ви хочете безгрішного священика, а у мене такого нема. У вашому храмі співають «Господи, помилуй!», а цього більше, ніж достатньо для вашого спасіння» — і вийшов із храму.

Галина Бут

Переглядів: 1324

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *