«Кесарю – кесареве а Боже – Богові» (Лк.20:25).
Цей вислів означає, що кожній людині своє. У наш час замість «кесареве» треба поставити «житейське», і сказати: житейське своєю чергою, а Боже – своєю. А то всі кинулися на одне житейське, Боже ж залишають наостанок. Тому воно стоїть не тільки не на своєму місці, тобто не на першому плані, як слід, але зовсім забувається. Наслідком цього забуття, ніби ненавмисного, є потемніння його у свідомості; а потім стають неясними і його зміст, та його підстави. Звідси слабкість переконання і хиткість віри; і потім відчуження від неї та вплив всяких вітрів вчення.
Цей шлях проходить кожна людина особливо, коли починає недбати про Боже; цей же шлях проходить і суспільство, коли воно у своїх порядках починає не зважати на те, чого вимагає від нього Бог. Коли Боже відсунено на задній план, тоді в суспільстві починає оселятися емансипація від Божих вимог, – у розумовому, моральному та естетичному стосунках, і секуляризація (служіння духу часу) політики, звичаїв, розваг, а потім виховання та всіх установ. От і тепер, про Боже – не думають, не говорять, не пишуть і навіть на меті не мають жодних починань у цьому напрямку, напрямку зближення з Богом. Чи дивно, що за такого настрою, вчення, неприємні вірі, знаходять відгук у суспільстві, і що суспільство схиляється до повального безвір’я?
Святитель Феофан Затворник
