Вірян Української Православної Церкви на Кореччині обурив інцидент, який трапився під час прощання у Корці з загиблим захисником.
Тоді благочинний ПЦУ Іван МАЦИКАНИЧ заявив, що «запросити московського священника (священника УПЦ – ред.) на похорон українського воїна – це те, що накрити труну російським прапором».
Болем відізвалися ці слова у мами загиблого воїна із Жадківки Івана КРАЛІ Фаїни Ігнатівни.
«Мій син загинув на війні 6 вересня на Донеччині. Після його смерті минуло лише чотири місяці, а над його похороном, над його пам’яттю уже глумляться. У голові не вкладається, що нас тепер звинувачують у тому, що ми не так поховали сина. Це просто якесь знущання і зневага. Син був українцем, він загинув за Україну і за кожного з нас. І похований він священниками Української Православної Церкви. А тих, кому це не подобається, я б попросила просто помовчати, вже не кажучи про якусь повагу до загиблих воїнів, яких теж поховали в УПЦ, чи до їх рідних. Ви не знаєте, як важко пережити смерть дитини. І хай Бог дає, щоб ви ніколи цього не дізналися. Ця рана не загоїться ніколи. І дуже боляче, коли її хочуть роз’ятрити ще більше», – говорить згорьована мати.
Варто нагадати, що тільки на Кореччині у 2022 році поховали 17 захисників, 13 із них були відспівані священниками УПЦ. У березні на війні загинув рідний брат отця Миколи КОПТЮХА, настоятеля Хрестовоздвиженської церкви у селі Стовпин, Олександр КОПТЮХ. Брат загиблого воїна із Даничева Дмитра ВАСИЛИШИНА Віталій є священником Української Православної Церкви. Анатолій ГАВРИЛЮК, який загинув 2014 року у зоні АТО, свого часу був паламарем Свято-Георгіївського храму м.Корця, загиблий Назарій ІЛЮК був паламарем Свято-Яківського храму с.Харалуга. Невже вони віддали своє життя за те, щоб їх рідних таврували «московськими попами» чи «московськими зазомбованими», посилали у «за поребрик», бо вони є вірянами УПЦ?
Тисячі прихожан УПЦ нині боронять свою Батьківщину. У квітні до лав ЗСУ вступив рідний брат благочинного І-го Корецького благочиння протоієрея Андрія ДЯЧЕКА Костянтин. Рідні, близькі священників та вірян нашої Церкви пішли до українського війська.
На передовій наші захисники об’єднуються і стають пліч-о-пліч, незалежно від віросповідання, та роблять усе можливе й неможливе, аби нога ворога не ступала на нашу землю. Віддають своє здоров’я, життя, аби ми жили під мирним небом у спокої та злагоді.
Та чи зможемо ми тут, у тилу, у безпеці, навчитися цінувати це і мати хоча б краплинку поваги один до одного, до рідних загиблих воїнів, яким і так нелегко?
