ТАК ЯК РАНІШЕ БУЛО ВЖЕ НЕ БУДЕ

«Ми для того і трудимося, і терпимо, що надіяємося на Бога живого, Який є Спасителем усіх людей, а найбільше вірних» (1Тим.4:10-12) – з недільного читання дня.


Дехристиянізація, що оголюється.
Життя громадян нашої країни поділилося на два періоди – до та після війни. А для віруючих воно розділилася на до і після початку відкритих гонінь на Церкву. Тепер ці теми у тренді навіть на православних сайтах. «Пишіть про війну, люди зараз хочуть читати про війну», – чую я такі побажання на свою адресу. Я й пишу про війну, тільки не про ту, де вбивають людські тіла, а де гинуть людські душі. Але це стає мало кому цікавим, наче в пеклі буде краще, ніж на лінії фронту.

Але, тим не менш, зараз для багатьох важливо знати інше. Скільки підписів зібрано під петицією? Який механізм дії антицерковних законів? І взагалі що з нами буде далі? Коли кінець світу? На два останні питання відповісти нескладно. Мине якийсь час, і ми всі помремо. І це буде наш особистий, індивідуально орієнтований кінець світу. А щодо процесів, які відбуваються зараз як у нашій країні, так і в усьому світі, у мене виникає почуття дехристиянізації, що оголюється. Спадає вода ілюзії як загальної єдності Православних Помісних Церков, так і твердості віри тих, хто десятки років ходив у храми, і оголює підводне каміння, яке в ній ховалося. Я не маю запитань до наших гонителів, з ними все зрозуміло. Більше запитань у мене до себе самого і до всіх, хто вважає себе членами Церкви.

Чому так сталося.

Причини того, що ми отримуємо сьогодні, виникли не вчора і навіть не дев’ять років тому. Вони дозрівали повільно та поступово. Для того, щоб описати весь патогенез, нам потрібно повернутися років на тридцять в минуле, звідти простежити, чому вийшло так, що наші клітини стали нас знищувати. Ті, кого приносили в дитинстві на хрещення до храму, прийшли туди знову, але вже в балаклавах та зі зброєю в руках для того, щоб бити, грабувати. Як вийшло, що, приділяючи таке важливе значення реставрації зовнішнього церковного життя, ми втратили новохрещені душі наших парафіян, які були хрещені, але не воцерковлені? І тепер вони прийшли забирати в нас те, що було з таким старанням побудовано за всі ці роки. Чия ж у цьому вина?

Хто винен?

Теперішні гонителі та ренегати також не впали на наші голови з якихось невідомих місць, усі вони якимось чином змогли зрости всередині нашого суспільства. Тому замість того, щоб шукати причини церковних бід серед можновладців, краще придивитися до свого минулого.
Чому ми домагаємось дотримання наших конституційних прав? Тому що хочемо, щоб люди мали змогу ходити до храмів, щоб наша свобода віри не ґвалтувалась державними чиновниками. Простіше сказати – хочемо жити, як і раніше: будувати храми та монастирі, мати свій духовний кут, де нас ніхто не чіпав би, і продовжувати жити так, як жили до всіх цих подій. Але ж Бог будує Церкву не з каміння, а з душ, і Він чекає від нас множення святих, а не цегли.
Звичайно ж, набагато легше проводити церковні культурно-просвітницькі заходи, ніж приборкувати свої помисли та вчитися тверезості та богодумності. Але вузький і тернистий шлях, що веде в вічне життя, проходить не через душевне збудження, а через духовну працю. І жодні, навіть найцікавіші та найпізнавальніші лекції не замінять живого досвіду спілкування з Богом.
Часто мені доводилося чути в минулому, що ми живемо в такий час, коли святих і старців уже немає і не може бути, тому вчіться рятуватися по книгах. Але це теж саме, що сказати: «Ми живемо в такий час, коли в Церкві немає і не може бути благодаті».

Чи прийдуть нові?

Останні наші старці покинули цей світ порівняно недавно: преподобний Кукша Одеський, схімонах Даміан (Корнійчук), схіархімандрит Прохор (Дубровський), схіархідіакон Іларіон (Дзюбанін), схіархімандрит Ісая (Коровай). Всі вони стали такими, якими стали завдяки тому, що прожили життя, наповнене болем, випробуваннями і гоніннями. Можливо, і в наш час, завдяки сучасним гонінням, з’являться такі ж світочі віри та благочестя і не перерветься наступність святості на нашій землі. Але це не станеться саме по собі, а тільки в тому випадку, якщо серед нас знайдуться люди за духом, близькі цим старцям.

Між духовним та мирським.

Якщо ми, як і раніше, всі свої надії та сподівання покладатимемо на дієвість наших скарг і обурень, намагаючись захиститися від світу його ж засобами та методами, то можемо дійти глибокого розчарування. Не допоможуть нам ні конституційні, ні міжнародні суди, безсилою виявиться ООН та інші міжнародні організації. Допомогти нам може лише Господь, а Він чекає від нас не підписів під петиціями, а зміни життя. Швидше за все, Бог не хоче, щоб ми жили «як раніше», тому що «як раніше» вже не рятує. Може бути рятівним для нас саме так, як зараз, а не так, як було раніше? Бог намагається нас оживити за допомогою дефібрилятора, а ми не дефібруємо.

Вони знають, що роблять.

Звичайно ж, можна навести приклад апостола Павла. Адже він вимагав суду кесаря і захищався перед світською владою. Це так. Але якщо хтось не бачить різниці між проконсулом Феліксом, Порцієм Фестом, царем Агриппою та сучасними переслідувачами Христа, раджу ще раз перечитати книгу Дій. Правителі, які судили апостола Павла, мали дуже невиразне уявлення про те, хто такий Ісус Христос, і ставилися до християнства з повною байдужістю, шукаючи в усьому лише особистої вигоди. Сучасні ж гонителі не тільки дуже добре знають, хто такий Христос, не просто розуміють з Ким мають справу, але переслідують і ненавидять Церкву саме за те, що вона Христова. Звертатися до цих людей за справедливим судом… звісно можна, спробуйте. Але значно більша біда, як мені здається, полягає в тому, що ми не уявляємо життя Церкви без опіки держави. Ми настільки з ним поріднилися, увійшли до такого тісного союзу, що вже не можемо жити один без одного. А це гірше за гоніння.

Є й інші приклади.

Це прямі спадкоємці та учні тих, хто в такій же ситуації жив трохи інакше і при цьому досяг безперечної святості. Деяких із цих людей навіть встигли канонізувати. Коли 1961 року закривали Глинську обитель, її старці не нарікали, не виводили на вулицю людей з плакатами, не влаштовували пікети, не писали гнівні листи до політбюро ЦК КПРС. Вони всі прийняли, як Божу волю, і пішли рятуватися туди, куди їх повів Сам Господь Бог. Саме тому вони не тільки врятувалися, а й освятилися величезною Божою благодаттю.

Правильний вибір.

Паки і паки передаю слова їхнього прямого наступника: «Мета нашого життя не рятувати цей мир, що гине, а самим рятуватися від світу, щоб не загинути разом з ним». Світ нас дурить. Не важливо розумний ти чи дурний, він все одно зможе домогтися того, щоб кожен, хто живе своїм розумом, робив усе так, як завгодно світові, а не Богові. Всі наші реакції на гоніння, всі наші обурення, рефлекси нашого розуму на хід подій давно прораховані наперед мироправителями, і вони дуже раді, що ми всі робимо саме так, як вони того й бажали.”
Звісно, нікому не хочеться щось міняти. Так, було раніше добре. В Церкві Богу служиш, рятуєшся, як тобі здається. Щоправда, у душі особливо нічого не змінюється. Але, може, я просто не бачу позитивних змін. Може Бог приховує мою праведність, щоб я не загордився своїми невидимими чеснотами. Може, Господь і приховував би, якби було що…

Між внутрішнім та зовнішнім.

На егоїзмі тримається весь світ, і ми нічим не кращі за інших, такі ж, як і ми, егоїсти. Егоїзм – це похмурий замок злого, жорстокого чаклуна в нашому серці. Щоб зруйнувати його твердиню, необхідно зрозуміти всі його хитрощі, а не йти на поводу у своєї логіки і здорового глузду. Потрібно вчитися не розумом, а серцем розуміти те, що відбувається не тільки навколо нас…
Для цього краще стежити не за рядом новин, що навіюють зневіру і малодушність, а за своїми власними думками. Тоді ми з подивом побачимо, як наші «хороші» думки поступово знімають камуфляж і робляться поганими. Як погані думки стають нашими смертельними ворогами, які ведуть нас на забій. Тоді ми зрозуміємо, що першочерговим завданням людини є навести лад усередині себе самої, навчитися поступово Ісусової молитви і уваги до себе, тверезо йти маленькими кроками до Христа, відсікаючи всі ті помисли, які рояться в нашій голові. Тоді і Бог скеровуватиме все таким чином, щоб усе нам було на користь і спасіння. Через знищення уявного егоїзму народжується нове серце, яке не знає смерті, бо сповнене любов’ю. Христос тільки показав нам шлях, але йти ним ми повинні самі.

Що ж на нас чекає далі?

Це питання поставили молоді ченці, одному літньому схимнику. Ось що він відповів:

– Розум повний страхів, серце безстрашне. Знаєте приказку: «Поки розумний думав, сміливий річку перейшов»? А в останні дні буде те саме, що й завжди.

– Як нам це розуміти, отче? – Запитали ченці.
– Люди залишили Бога і почали шанувати правителів, учених та багатіїв. І ті влаштували їм таке життя, що їм мало не здалося. Так буде й в останні дні: нікому мало не здасться. Але ЛЮБОВ переможе!

Автор: протоієрей Ігор Рябко

Поділитися:
logo

Е-mail: pres.slyzba.rv@gmail.com
Адрес: вул. Лермонтова, 3.
Телефони: +380967671938
+380988545556

Всі права захищені. Використання та цитування матеріалів сайту rivne.church.ua дозволяється за умови відкритого посилання на цитовану статтю, яке має бути розташоване в першому абзаці публікованого матеріалу. Думка редакції може не збігатись з точкою зору авторів публікацій.

logo

Е-mail: pres.slyzba.rv@gmail.com
Адрес: вул. Лермонтова, 3.
Телефони: +380967671938
+380988545556

Всі права захищені. Використання та цитування матеріалів сайту rivne.church.ua дозволяється за умови відкритого посилання на цитовану статтю, яке має бути розташоване в першому абзаці публікованого матеріалу. Думка редакції може не збігатись з точкою зору авторів публікацій.