В одній давній народній легенді розповідається, що в давнину ластівки не вміли в холодну пору переселятися в теплі краї. Коли ж випадав сніг і вдаряли морози, вони жорстоко страждали і гинули.
Бачачи це, один милосердний чоловік зглянувся над ними та почав робити все, що вмів і знав, щоб навчити ластівок відлітати на південь. Він подавав їм знаки – ластівки не розуміли їх, він манив їх їжею у бік півдня – не допомагало, лякав, гнав їх – даремно. Нічого не виходило в нього.
Тоді він почав молитися Богу, щоб Він перетворив його на ластівку. Бог виконав його бажання і перетворив людину на ластівку, яка могла мислити та відчувати як людина. Тоді людина – ластівка легко порозумілася з ластівками та повела їх восени в теплі краї.
З того часу ластівки навчилися відлітати на південь. Звісно, це лише поетична вигадка. Але нехай вона допоможе нам, хоча б певною мірою, зрозуміти, яка вічна Мудрість, народжена від вічної Любові, втілилася і стала Людиною серед людей, щоб їх, котрі змерзли від земної гіркоти, повести новим шляхом, у теплі краї, до Царства Божого, «де немає хвороби, ні смутку, ні зітхання». Але й у малому людському тілі великий Господь залишався Сущим, Незмінним, Вічним. Завжди таким, яким Він був від віку в безмежності Царства Свого та невимовної Своєї слави.
Автор: святитель Миколай Сербський
