Святий Григорій Богослов (326-389 рр.) був сином Григорія (згодом єпископа Назіанського) і Нонни, жінки високих моральних правил. Ще до народження сина вона обіцяла присвятити його Богу і доклала всіх зусиль, щоб схилити його волю на служіння Господу. Виховання, дане йому матір’ю, святитель Григорій вважав правильним та важливим у своєму житті.
При визначних здібностях св. Григорій здобув чудову освіту: він навчався в школах Кесарії Палестинської, де була багата бібліотека, зібрана мучеником Памфілом, в Олександрії, де вивчав твори Орігена, і, нарешті, в Афінах, де особливо зблизився зі св. Василем Великим, з яким знайомий був дещо раніше і дружбу з яким вважав кориснішою за найвищу школу. Святі друзі в Афінах мали одну кімнату, один спосіб життя; їм були знайомі лише дві дороги: одна вела до Божого храму, інша – в училище. У Афінах св. Григорій познайомився з Юліаном на прізвисько «Відступник», який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався відродити язичництво в Римській імперії (361–363 рр.) і залишив живе зображення цього злого і підступного ворога Церкви. У віці 26 років св. Григорій прийняв Хрещення.
Після повернення на батьківщину св. Григорій довгий час ухилявся від будь-якої громадської посади. Роздуми про Бога, молитва, читання слова Божого, писання натхненних слів і пісні та служіння старим батькам – були його заняттям. Якийсь час він провів з другом своїм Василем у його пустелі і цей час вважав найщасливішим у житті. Батько його, який був уже єпископом, потребуючи помічника, викликав його з Васильової пустелі в Назіанз, висвятив на пресвітера. Цей сан так налякав Григорія тяжкістю пов’язаних з ним обов’язків, що він пішов на самоту, у пустелю. Заспокоївши там хвилювання духу, він повернувся до отця і прийняв на себе священиче служіння, втішаючись, що він, служачи Богу, допомагає і похилому батькові в його турботах про паству.
Тим часом друг його, Василь Великий, уже досяг високого сану архієпископа. Бажаючи мати відданого та освіченого помічника в управлінні великою областю, св. Василь запропонував Григорію місце головного протопресвітера при своїй кафедрі, але св. Григорій ухилився від ухвалення цієї почесної та впливової посади.
Через деякий час після цього відбулося посвячення Григорія на єпископа міста Сасима за таємною угодою архієпископа Василя з батьком Григорія. Бачачи в цьому волю Божу, він прийняв священне висвячення, але відмовився від прийняття самої посади і як співправитель (вікарій) продовжував служити своєму батькові та пастві назіанській.
У 374 році помер старий батько Григорія, а за ним – і мати його. Святий Григорій продовжував деякий час працю отця з управління Назіанзькою церквою, але сильно захворів. Одужавши, він пішов у відокремлену обитель, де у пості та молитві пробув близько трьох років.
Але великий світильник не міг сховатися в чернечій келії. Обраний православними єпископами і мирянами на престол архієпископа в Константинополі, він прибув туди в епоху найсильнішого панування аріан, коли ними були захоплені всі храми в столиці. Св. Григорій зупинився у будинку своїх знайомих. Одну з кімнат перетворив у храм, назвавши її “Анастасією”, що означає “воскресіння”, з надією, що тут воскресне православ’я, і почав проповідувати.
Аріани засипали його глумом і лайкою, кидали в нього камінням, підсилали до нього таємних убивць. Але народ дізнався про свого істинного пастиря і став тіснитися до його кафедри, як залізо липне до магніту (за словами св. Григорія). Сильним своїм словом, прикладом свого життя і душпастирською старанністю він перемагав ворогів Церкви. Люди величезно стікалися з усіх кінців послухати його натхненні проповіді. Слухачі хвилювалися біля його кафедри подібно до бурхливого моря, голосно висловлювали знаки схвалення оплесками і вигуками, а скорописці увічнювали його слова. Щодня тисячі людей з єресі поверталися до Православної Церкви.
Нарешті, вже після царювання православного імператора Феодосія (379–395 рр.) затяті аріани були вигнані з храмів столиці. Коли виявилася брехня Македонія (Македоній заперечував Божество Святого Духа), святий Григорій боровся проти неї та брав живу участь у засіданнях Другого Вселенського Собору. Здійснивши свій подвиг, він відмовився від Константинопольської кафедри, сказавши: «Прощавай, кафедро, – це завидна та небезпечна висота!» Святий Григорій пішов у рідне селище Аріанз, поблизу Назіанза, і тут у суворих аскетичних подвигах провів останні роки свого життя.
Мощі святителя Григорія Богослова знаходяться у селі Неа Карвалі у церкві Святого Григорія. Це місце розташоване неподалік міста Кавали в грецькій провінції Македонія.
За свої чудові богословські твори св. Григорій отримав від Церкви почесне найменування Богослова і вселенського вчителя, а за здатність проникати думкою до найглибших таємниць віри і висловлювати незбагненні її істини з прозорою ясністю та суворою точністю Церква в одній з молитов називає його найвищим розумом. Проповіді його насичені такою поезією, що багато фраз з них були використані (св. Іоанном Дамаскіним та іншими) для святкових піснеспівів. Нетлінні частки мощів св. Григорія досі чудово пахнуть.
У Константинополі довго відбувалися суперечки про те, кому з трьох святителів слід віддавати перевагу. Одна частина людей звеличувала святителя Василія (пам’ять 1 січня), інша стояла за Григорія Богослова (пам’ять 25 січня), третя шанувала святителя Іоанна Златоуста (пам’ять 13 листопада).
Від цього серед християн відбулися церковні розбрати: одні називали себе василіанами, інші – григоріанами, треті – іоаннітами.
За Божою волею в 1084 році митрополиту Євхаїтському Іоанну з’явилися три святителі і, оголосивши, що вони рівні перед Богом, наказали припинити суперечки і встановити спільний день святкування їхньої пам’яті.
