Святитель Іоан Златоуст, архієпископ Константинопольський – один із трьох вселенських святителів, серед яких Василій Великий та Григорій Богослов.
Народився в Антіохії прибл. 347 року, у сім’ї воєначальника. Його батько Секунд помер невдовзі після народження сина; мати, Анфуса, не стала виходити заміж і віддала всі сили вихованню Іоана. Юнак навчався у найкращих філософів і риторів, рано звернувся до поглибленого вивчення Святого Письма та молитовного споглядання.
Святитель Мелетій, єпископ Антіохійський (пам’ять 12 лютого), котрий полюбив Іоана як сина, наставив його у вірі і в 367 році хрестив. Через три роки святий Іоан був поставлений у читця. Після того, як святитель Мелетій був відправлений на заслання імператором Валентом, у 372 році, святий Іоан спільно з Феодором (згодом – єпископом Мопсуєстським) навчався у досвідчених наставників подвижницького життя, пресвітерів Флавіана та Діодора Тарсійського.
Коли померла мати святого Іоана, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією». Незабаром святого Іоана вважали за гідного кандидата для заняття єпископської кафедри. Однак він із смирення ухилився від архієрейського сану. У цей час святий Іоан написав «Шість слів про священство», велике творіння православного пастирського богослов’я. Чотири роки провів святий у працях пустельницького проживання, написавши «Проти тих, хто озброюється на тих, що шукають чернецтво» і «Порівняння влади, багатства і переваг царських з істинною і християнською любов’ю чернечого життя». Два роки святий дотримувався повної безмовності, перебуваючи в самотній печері. Для відновлення здоров’я святий Іоан мав повернутися до Антіохії. У 381 році єпископ Мелетій Антіохійський присвятив його диякону. Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творінь: “Про провидіння”, “Книга про дівство”, “До молодої вдови” (два слова), “Книга про святого Вавіла і проти Юліана та язичників”.
У 386 році святий Іоан був хиротонізований єпископом Антіохійським Флавіаном у пресвітера. На нього поклали обов’язок проповідувати Слово Боже. Святий Іоан виявився блискучим проповідником і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Златоуст». Дванадцять років святий при збігу народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, потрясаючи серця слухачів.
У пастирській ревнощі про найкраще засвоєння християнами Святого Письма святий Іоан звернувся до герменевтики – науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Святого Письма (Буття, Псалтир, Євангелія від Матвія та Іоанна, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, на похвалу святих і слова апологетичні (проти аномеїв і ). Святий Іоан як пресвітер ревно виконував заповідь піклування про бідних: при ньому Антіохійська Церква живила щодня до 3000 дів та вдів, крім ув’язнених, мандрівників і хворих. Слава чудового пастиря та проповідника зростала.
У 397 році, після смерті Константинопольського архієпископа Нектарія, святий Іоан Златоуст був викликаний з Антіохії для поставлення на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Безліч справ чекало на рішення святителя, він почав з головного – з духовного вдосконалення священства. І тут найкращим прикладом був він сам. Кошти, що призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень та двох готелів для паломників. Архипастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Ревнощі святителя до утвердження християнської віри поширювалася на жителів Константинополя, Фракію, включаючи слов’ян, Малу Азію і Понтійську область. Ним було поставлено єпископа для Церкви, яка перебувала в Криму. Святий Іоан направляв ревних місіонерів до Фінікії, Персії, до скіфів, писав послання до Сирії, щоб повернути Церкви маркіонітів, і досяг цього. Багато праць поклав святитель на влаштування благолепного богослужіння: склав чин літургії, ввів антифонний спів за всеношною, написав кілька молитов чину єлеосвячення.
Розбещеність імператорського двору, знайшла в особі святителя неприємного викривача. Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395–408), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови та дітей опального вельможі, святий став на їхній захист. Горда імператриця не поступилася і причаїла гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою, коли недоброзичливці сказали їй, ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінок мав на увазі її. Суд, складений з ієрархів, які справедливо викривались раніше Златоустом, ухвалив скинути святого Іоана і за образу імператриці стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. Біля храму юрмився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути хвилювань, сам віддав себе до рук влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно надіслала листа вигнаному пастирю, благаючи його повернутися. Але вже за два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який ухвалив вигнати святого Іоанна. Після видалення його зі столиці пожежа звернула в попіл будівлю сенату, були спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла Євдоксія. Навіть язичники бачили у цих подіях Небесне покарання за неправедне засудження угодника Божого.
Перебуваючи у Вірменії, святитель Іоан намагався зміцнити своїх духовних дітей. У численних листах (їх збереглося 245) єпископам Азії, Африки, Європи та своїм друзям у Константинополі він втішав страждаючих, наставляв та підтримував своїх прихильників. Взимку 406 року святий був хворобою прикутий до ліжка. Але вороги його не вгамовувалися. Зі столиці прийшов наказ перевести його в глухий Пітнус (Піцунду, в Абхазії). Виснажений хворобами святитель, у супроводі конвою, три місяці у дощ і спеку здійснював свій останній перехід. У Команах сили залишили його. У склепа святого Василиска († бл. 308, пам’ять 22 травня), заспокоєний явищем мученика («Не засмучуйся, брате Іване! Завтра ми будемо разом»), причастившись Святих Таїн, вселенський святитель зі словами «Слава Богу за все!» відійшов до Господа 14 вересня 407 року.
Святитель Іоанн Златоуст був похований у Команах. У 438 році Прокл, патріарх Константинопольський (434–447), відправляючи богослужіння в храмі Святої Софії, промовив похвальне слово пам’яті свого великого вчителя, в якому порівнював святителя Іоана Золотоуста зі святим Іоаном Предтечею Господнім, що проповідував покаяння. Народ, що горів любов’ю до святителя Іоана Златоуста, не давши патріарху закінчити своє слово, почав одностайно просити його звернутися до імператора з проханням перенести святі мощі святителя з Коман до Константинополя. Святитель Прокл вирушив до царя Феодосія II (408–450) і від імені Церкви та народу просив його про це. Імператор погодився і відправив до Команів особливих посланців зі срібною ракою, щоб із шаною перевезти святі мощі. Жителі Коман глибоко журилися про те, що їх позбавляють великого скарбу, але не могли чинити опір царському указу. Коли імператорські посланці приступили до труни святителя Іоана, вони не змогли взяти його мощі. Тоді імператор у покаянні написав послання святителю, просячи у нього вибачення за себе та за свою матір Євдоксію. Послання це прочитали біля гробу святителя Іоана, поклали на нього і відслужили всеношну. Потім відкрили гробницю, легко підняли мощі і внесли на корабель (гробниця святителя Іоана залишилася в Команах, поблизу Піцунди). Тоді ж відбулося зцілення убогої людини, що приклалася до покриву від труни святої. Після прибуття мощів святителя Іоана до Константинополя, 27 січня 438 року, все місто на чолі з патріархом Проклом, імператором Феодосієм, з усім його синклітом та безліччю народу вийшло назустріч. Численні клірики зі свічками, кадилами та хоругвами взяли срібну раку і з піснеспівами внесли її до церкви святої мучениці Ірини. Коли патріарх Прокл відкрив труну, тіло святителя Іоана виявилося нетлінним, від нього виходило пахощі. Припавши до труни, імператор Феодосій II зі сльозами просив святителя пробачити його матір.
Народ не відходив від раки цілий день і всю ніч. На ранок мощі святого були віднесені до соборної церкви Святих Апостолів. Коли раку поставили на патріаршому престолі, весь народ єдиними устами вигукнув: «Прийми свій престол, отче!». – і патріарх Прокл з багатьма стояли біля раки побачили, як святитель Іоан відкрив уста свої і вимовив “Мир усім!”
У IX столітті Йосип Піснописець, Косма Веститор та інші написали піснеспіви на честь перенесення мощей святителя Іоана Золотоуста, які й досі співаються Церквою на згадку про цю подію.
У 1204 році в ході Четвертого хрестового походу мощі святителя були вивезені з Константинополя до Риму, а 26 листопада 2004 року, за рішенням папи Івана Павла II, більша частина мощей святителя були повернуті Константинопольській православній церкві разом з мощами Григорія Богослова у Фанарі (Стамбул). У Ватикані було залишено невеликі частки мощей святителів.
Як мінімум дві реліквії претендують на те, щоб вважатися головою Іоана Золотоуста, одна зберігається у монастирі Ватопед на горі Афон, інша у Храмі Христа Спасителя у Москві.
Інші частини мощів святителя знаходяться на Афоні в монастирях Філофей, Великій Лаврі, Дохіар, в монастирях Метеори, в церкві Святого Іоана Золотоуста у Венеції.
