Сьогодні Церква згадує про вигнання Адама з раю. Постали двері райські; осиротів людський рід, на землі ми ходимо в темряві природного життя, де ледве пробивається світло Христове. Батьківщина наша небесна десь далеко від нас, і, як вигнанці, ми сумуємо – сумуємо за тією радістю, про яку всі вигнанці землі думають, коли згадують втрачену вітчизну, і всі ми, коли думаємо про те, що колись було: чисте, світле, що загинуло через наші гріхи, через нашу серцеву похмурість.
І ось Адамів плач протягом тисячоліть підноситься до неба; плаче сирітний Адам в особі кожного свого сина, кожної дочки своєї, плаче і кличе Бога свого повернути його на первісну радість, повернути йому дружбу Свою та повернути йому любов Свою. А Бог ніколи ні любові Своєї, ні дружби Своєї не віднімав від нас, тільки ми далеко від Нього пішли, втратили чуйність серця, не чуємо вже Божественного голосу, не чуємо вже близькості Господньої. Христос прийшов на землю, наш Бог жив серед нас, і люди зустрічали Його на дорогах, у містах і селах, чули Його слова, бачили Його обличчя, загорялися серцем і просвічувалися розумом від Його вчення, і все-таки до кінця не зуміли Його впізнати. І Син Божий, Який за Своєю любов’ю до нас став Сином Людським, відкинутий людьми, помер поза містом. Але не захиталася Божа любов; смертю переміг Господь смерть, нас Він звільнив від вічного прокляття, нам Він дав уже тепер долучитися якоюсь мірою вічного життя. А вічне життя – це Сам Бог; Божественне кохання – це Він.
І ось на початку Великого Посту, сьогодні, як щороку, ми згадуємо своє сирітство і згадуємо про втрачену батьківщину свою. І знову, і знову ми збираємося в дорогу, щоб загорітися духом, щоб очиститися серцем, щоб просвітліти розумом і щоб повернутися до нашого Бога і Батька. Але відбувається це в кожному з нас окремо, а разом з тим – спільно, як у старі часи, коли люди залишали країну, яка стала місцем поневолення, і йшли в невідомі краї здобути свободу. Так і ми повинні відірватися від того, що робить нас рабами, піти з полону, щоб колись здобути ту свободу Божих дітей, яка є нашим покликанням і має стати нашим надбанням.
І як люди в давні часи збиралися в такий шлях разом, як би в складчину, збираючи свою неміч, щоб з цієї немочі, з товариства, з взаємної відданості зросла якась сила, як тоді, збираємося і ми тепер у дорогу. Тоді вони оглядали часом невідомих людей, вдивлялися в нові обличчя: що в них було спільного? Тільки одне – те, що всі зрікалися рабства, хотіли свободи і всі вони зрозуміли, що до свободи з рабства може вивести тільки єдність людей, що примирилися. Стародавній Ізраїль сорок років блукав у пустелі, перш ніж досяг обітованої землі. Ніхто б не вижив у цій пристрасній пустелі, якби кожен не дбав про кожного, якби кожен не думав про кожного, якби доля кожного була відповідальністю всіх і доля всіх не сприймалася кожним як його власна відповідальність.
Так і ми повинні тепер збиратися докупи і йти в дорогу. І ми повинні усвідомити, що нам треба вирватися для того, щоб бути вільними; нам треба усвідомити, що тільки поєднані одне з одним любов’ю, жалістю, милосердям, співчуттям можемо ми цього досягти. І тому на межі Великого посту ми стаємо перед образом Христа Спасителя і Божої Матері і просимо Їх прощення та Їхнього напутнього благословення. Христос був убитий дітьми Адама, і ми є такими ж дітьми того ж нашого праотця. Ми просимо Христа нас врятувати і благословити, але чиї руки пригвоздили Його до хреста, чия ненависть відкинула Його, як не ненависть, як не руки наших предків по людству? І ми повинні просити Христа про прощення і про благословення, щоб Його хрест став нашим спасінням, щоб ранами Його ми зціліли, щоб, пізнавши хресну любов Господню, на подяку ми знайшли в собі сили принести Йому все своє життя, всю свою любов.
І у Божої Матері повинні ми просити прощення: адже Син Її загинув від наших гріхів, не тільки від гріха старого Адама, не тільки від гріха людей, що жили до нас; і в наші дні Він так само загинув би, тому що ми так само сліпі і так само гріховні, як Його сучасники. І ось ми волаємо до Божої Матері; скільки віри потрібно для того, щоб до неї звернутися за допомогою та пощадою! Хіба кожна наша молитва до Неї не означає: Мати, моїми гріхами вбитий, загинув жорстокою смертю Твій Син – вибач! Якщо Ти пробачиш – ніхто мене не засудить… І ось з цією молитвою день у день, а сьогодні ввечері особливо, чекаємо ми перед Богородицею: Пробач нам, о, Мати Христа, Спасителя нашого, що загинув від наших гріхів…
І кожен кожного нехай згадає; нехай простить кожен усіх, не тільки тут присутніх, але тих, яких він не може більше заступити своїм благанням про прощенням. Багато ображених, поранених нами вже відійшли у вічний спокій; тепер на їхньому серці не залишається злості чи гіркоти; тепер вони стоять перед Божим обличчям, тепер вони зрозуміли, які ми всі слабкі й сліпі і як ми ранимо один одного, не бажаючи того, хоч би скільки злоби ми вкладали в злі наші слова і вчинки; тепер вони в Царстві Любові, в тому Царстві, де всі знають, що крім любові нічого немає ні на небі, ні на землі гідного Бога і гідного людей.
Звернемося до них у молитві від серця і попросимо простити нас і благословити, щоб і нам, ще на землі, або пізніше – коли душа буде відлучатися від тіла – мирно відійти в Царство вічного спокою, живого, трепетного спокою тріумфальної любові. Згадаймо тих, що пройшли через наше життя, поранили нас і були нами поранені; простим тим, хто поранив нашу душу, зім’яв наше життя, обезмислив іноді найсвітліші наші думки і вбив найживіші наші пориви. Пробачимо та попросимо їх, яких вже поблизу немає, простити нас. Нехай Господь донесе до їхніх сердець нашу молитву світом, який тільки Він може дати, який світ не може ні дати, ні забрати; Нехай Господь цим Божественним світом втішить і зцілить їхні душі та наші душі.
І озирнемося навколо себе, і дамо один одному прощення, і приймемо одне від одного прощення, щоб вступити тепер у цей шлях від землі до Неба, від рабства у свободу, щоб не йти нам з важкими кайданами на руках і на ногах, а ступати легкою ходою за Христом, куди б Він не пішов: чи в пустелю на спокусу, чи в народ для вияву любові проповіддю істини і дивом Своєї ласки. Ходімо, якщо треба, і в пристрасний Гефсиманський сад, пройдемо й далі, коли настане час розлучення тіла і душі, в таємницю смерті, не як переможені, а як Христові. Дай нам Господь усім тепер отримати мир від Господа, світ від Матері Божої, світ від померлих, світ від живих, і це ми можемо отримати від них, якщо ми дамо їм мир і любов. Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
