Українська Православна Церква, як це загальновідомо, є канонічною та законною Православною Церквою в Україні, а водночас і найбільшою релігійною організацією у цій країні. Вона визнана всіма Православними Церквами у світі, а також усіма інославними Церквами та конфесіями, у той час як неканонічну розкольницьку структуру, яка, хоч і називає себе Православною Церквою України, не має навіть елементарних атрибутів церковності, її визнають лише чотири Православні Церкви, а чисельність її пастви становить дуже малий відсоток від загальної кількості віруючих у православному світі.
Звичайно, якби чисельна диспропорція і була на користь неканонічної структури, тобто не на користь Церкви канонічної, то на онтологічному рівні ця обставина нічого не змінила б, адже Церква – це Церква, а нелегальна парасинагога може Церквою стати лише через покаяння та канонічну процедуру. але ніяк не чиїмось розчерком пера.
Українська Православна Церква зовсім не одна з «воюючих сторін», а жива та діюча Церква Божа, яка перебуває в єдності віри та літургійному спілкуванні з Російською Православною Церквою та іншими Православними Церквами. Війни як справедливі, так і несправедливі ведуть держави, а не Церкви. Саме собою поводження з Церквою як із ворогом жахливо, адже до неї належать віруючі з обох сторін трагічного протистояння.
Церква завжди за мир. Вона постійно молиться про мир і робить все, що в її силах, щоб дружба та любов змінили ворожнечу та ненависть між людьми. Церква не поділяє людей на «своїх» та «чужих», «сугромадян» та «іноземців». В ім’я Бога, Який є Любов, Церква прагне охопити любов’ю і охопити душпастирською турботою про спасіння душі і життя кожного, хто потребує братньої любові та допомоги.
Найкращий приклад такої позиції та поведінки дає нам Українська Православна Церква – її Першоієрарх, Його Блаженство митрополит Київський та всієї України Онуфрій, її єпископат, священство, чернецтво та вірний народ. Тому Сербська Православна Церква з глибоким занепокоєнням, скорботою та жалісливою братньою любов’ю дивиться на терпіння святих (Об. 14:12; пор. 1:9) в Україні, на утиски, насильство та гоніння, які нинішня українська влада вершить проти канонічної Церкви, цим і проти більшості своїх громадян, враховуючи той факт, що йдеться про найбільшу релігійну громаду країни.
Гоніння досягли кульмінації буквально останніми днями насильницьким вилученням храмів на користь псевдоцерковної розкольницької структури, яка має статус свого роду «державної Церкви» та неформальної інквізиції.
Анонсований і майбутній пік терору, задуманий точно за сценарієм радянських гонінь на Церкву, – вигнання двохсот п’ятдесяти ченців, а також понад сотню викладачів та студентів теології з Києво-Печерської Лаври, духовного витоку та вікового центру Святої Русі, Купелі Хрещення східнослов‘янського християнства сучасних країн: України, Росії та Білорусії.
Києво-Печерська Лавра зі своїми святинями є не лише символом та центром Православної України і, ширше, «російського світу» (хоч би як тлумачили цей термін), а й невичерпним живоносним духовним джерелом для всього Православ’я. Більше того, духовне та культурне надбання Лаври – виключно важливий і всім видимий елемент не лише української та загальноросійської, а й світової культурної спадщини.
У світлі цих фактів рішення нинішнього державного керівництва України про вигнання митрополита Онуфрія, чернечої братії та Духовної академії з Лаври – не що інше, як синонім жахливого державного терору над Церквою, а також грубе порушення її основних прав, зневажання як релігійних свобод, так і свободи совісті загалом.
Поведінка українського державного керівництва свідчить, що його справжньою і, ймовірно, кінцевою метою є знищення історичної пам’яті та всіх слідів первісного Православ’я в Україні з метою зміни її коду та історичної ідентичності, яку Церква у терпінні та муках творила, зберігаючи протягом століть від святого князя Володимира донині.
Відчуваючи і знаючи, що єдина існуюча Православна Церква на Україні на чолі з митрополитом Київським Онуфрієм з хоробрістю та смиренністю несе свій хрест, з надією сходячи на Голгофу, Христову та свою власну, ми впевнені, що Розп’ятий і Воскреслий Господь – завдяки глибокій вірі і любові до всіх, включаючи тих, хто стали її ворогами на свій власний вибір, – подасть Своїй Церкві сили витримати всі страждання, які їй належить і які вона може винести.
Одночасно з криком піднімаємо голос проти жахливої несправедливості та державного терору над Церквою в Україні, який «волає до неба». Сподіваємося, що Церкви та релігійні громади, інституції та організації, яким небайдужі мир, справедливість і хоча б якийсь порядок у світі, засудять грубе зневажання релігійних прав і свобод в Україні.
Завзято молячись до Господа про припинення братовбивчої війни в Україні та про якнайшвидше опанування на її землі благословенного світу, з вірою, надією та любов’ю очікуємо на тріумф Хреста та Воскресіння Христового над силами темряви, зла та смерті. Хресту Твоєму поклоняємось, Христе, і святе Воскресіння Твоє славимо.
- Патріарх Сербський Порфирій,
голова Священного Архієрейського Синоду
