«Вербна Неділя» – так зазвичай називають у народі свято Входу Господнього до Єрусалиму. Православні християни поспішають до церкви за гілочкою верби. Нас охоплює радісне передчуття: за тиждень – Великдень! Але до чого тут верби, про які нічого не знали євангельські герої? Який взагалі історичний зміст свята?
Звернемося до євангельської історії
Рання весна 30 р. від Різдва Христового. До Єрусалима вже прибув військовий губернатор (прокуратор, точніше – префект) Іудеї Понтій Пілат, щоб спостерігати за бунтівними підданими. Незабаром єврейська Пасха, і за шість днів до неї Христос прямує до міських воріт, немов бажаючи сісти на царський престол, що належить Йому, вперше дозволяючи називати себе Царем. Це остання спроба навернути людей від політичних помилок, вказавши справжній характер свого Царства «не від цього світу». Тому під Ісусом не бойовий кінь, а лагідний осел, що символізує світ.
А люди розмахують пальмовими гілками та кричать осанна! («Рятуй нас!»). Вони чекають, що Він явить божественну силу, ненависних римських окупантів буде знищено – і прийде вічне Месіанське Царство. Але Христос не винищуватиме римські легіони і змінюватиме політичний устрій світу. Це безглуздо, якщо немає оновлення морального. Подібні спроби обертаються ще більшим лихом.
Це царське прославляння Христа перед Його смертю Церква згадує для того, щоб показати, що страждання Спасителя були добровільними.
«Єрусалим у даному випадку є прообразом Царства Небесного. І кожна людина має в нього увійти. Вона має покинути земне життя, яке є тимчасове, і увійти в життя вічне. Дуже важливо, щоб людина приготувала себе для цієї вічності. І празник Входу Господнього в Єрусалим научає нас, що для того, щоб ми достойно увійшли в Єрусалим, ми повинні звершувати хвалу Богові. Хвала Богові — є потребою людської душі. Вона не є те, що потрібно Богові, вона є те, що потрібно людині», — наголошує Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій.
Господь знав, наскільки непостійний народ і наскільки мінливі настрої натовпу. Мине лише кілька днів, і вигуки «Осанна» зміняться на оскаженіле «Розіпни Його!» І так відбувається впродовж усієї двохтисячолітньої історії Церкви. Відбувається, коли ми, жадаючи від Бога спасіння земного, забуваємо, що Він прийшов врятувати нас для Блаженної Вічності.
Тож не розпинаймо Господа гріхами, злобою та ненавистю. Натомість – понесімо разом із Ним Хрест страждань за Правду Божу. Тоді ми Обов’язково побачимо Світло Воскресіння, яке для кожного з нас сяє з Гробової Печери Спасителя…
Мине чотири дні, і невірні учні розбіжаться зі страхом з нічного Гефсиманського саду, залишивши пов’язаного Вчителя в руках варти; а натовп, що нині вітає Месію захопленими криками, буде озлоблено кричати: «Розіпни, розіпни Його!» Він обдурить їх надії.
У давнину на Сході був звичай: зустрічати царя-перможця пальмовими гілками. Саме так зустрів Єрусалим Христа, почувши звістку про Його дива та про чудесне воскресіння Лазаря чотириденного.
Наслідуючи сучасників Христа, ми також зустрічаємо Його із зеленими гілками в руках. Християни Сходу – з гілками фінікових пальм, лавра, квітами. Віряни України їх замінюються вербами – першими деревами, що зеленіють. Вони освячуються напередодні свята, на Всеношному, після читання Євангелія. У народі набули поширення різні «вербні» звичаї та обряди: зберігати освячену в церкві вербу протягом року, прикрашати нею домашні ікони і ставити на підвіконня, приносити на могили родичів, окропляти вербним пензлем, змоченим у святій воді, худобу, їсти вербну кашу , зварену з бруньок верби, що ледь розпустилися.
