Вівторок Страсного тижня – один із найголовніших і насичених глибоким духовним змістом днів богослужбового року. Цього дня Христос прямо говорить учням про прийдешні страждання, останній раз проповідує в Єрусалимському храмі, і фарисеї намагаються спокусити Спасителя… Цього ж дня в церкві читається цілих чотири розділи з Євангелія, зміст яких осмислюється, насамперед, щодо життя кожної людини, людства та Церкви загалом, у канонах та співах, шедеврах давньої християнської поезії. Тільки присутні на богослужінні, можуть зрозуміти весь потаємний зміст і глибину подій цього дня, слів та притч, сказаних у цей день Спасителем учням та народу.
Остання проповідь у Єрусалимському храмі: «Кесареві – кесареве»
Наближаючись до днів Своїх страждань, Господь був особливо близьким і відвертим зі Своїми учнями. Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить його пан; але Я назвав вас друзями, бо сказав вам усе, що чув від Мого Батька (Ін.15:15), – говорив у цей день Спаситель апостолам. Тепер Він уже не приховує, але з особливою ясністю сповіщає їм про те, що Йому треба постраждати, щоб таким чином приготувати їх до Своїх страждань: “Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Син Людський буде відданий на розп’яття” (Мф.26) :2).
Водночас у Великий вівторок Христос востаннє проповідував перед народом у Єрусалимському храмі, відповідно Його проповідь мала особливе значення. Розмірковуючи про євангельське читання цього дня, святитель Феофан Затворник зауважує: «Досить було лише вислухати все це з увагою, щоб переконатися, що Він є істинним Спасом світу – Христом, і підкоритися Його заповідям і вченню». Ми можемо лише коротко зупинитися на деяких моментах цієї євангельської розповіді.
Ніч на вівторок Ісус Христос також провів у Віфанії, і у вівторок вранці знову прийшов до Єрусалимського храму і багато навчав у храмі та поза храмом (Мт.24:1). Фарисеї, які вже остаточно зважилися на вбивство Христа, не забули скористатися моментом і вловити Спасителя в словах, спровокувавши Його на відповідь, яка неминуче або призвела б до обурення народу, або стала б приводом для політичного доносу римській владі. Їх лицемірство при цьому досягло майже карикатурної форми: мало того, що вони, ревнителі Закону та націоналісти, не погребували для здійснення задумів союзом з представниками одіозної секти іродіан, по суті справи, посібниками римських окупантів, фарисеї почали свою промову напрочуд фальшивими словами. “Учителю! ми знаємо, що Ти справедливий, і істинно шляху Божу навчаєш, і не дбаєш про догодження будь-кому, бо не дивишся ні на яке обличчя” (Мт.22:16). Ті ж люди нещодавно говорили про Христа: Він не від Бога (Ів.9: 16), Він обманює народи (Ів.7: 12); і навіть: Ти самарянин, і біс у Тобі (Ів.8: 48), але тепер їм здавалося, що вони придумали питання, яке за будь-якої відповіді погубить Ісуса, і улесливими словами намагалися зробити так, щоб Він не ухилився від відповіді.
Фарисеї запитали Христа: як тобі здається? чи можна давати податки кесареві, чи ні? (Ін.8: 49). Лукавство питання полягало в тому, що, якби Спаситель відповів: так, то фарисеї звинуватили б Його перед народом у підтримці римських окупантів, а якщо: ні, то донесли б на Нього владі як на бунтівника. Ісус відповів дуже мудро і просто: Він попросив принести римську монету, динарій, на якій було викарбувано зображення імператора, кесаря, і сказав свою знамениту фразу: отож віддавайте кесарево кесареві, а Боже Богу (Мт.22:21). Крім глибокого духовного сенсу (про те, що світська влада не має права втручатися у справи віри, а вчення Христове вище за будь-яку політичну ідеологію), ці слова мали і незаперечну життєву правду: раз Іудея допускала ходіння на своїй території римської монети і власне була частиною Римської імперії, природно, вона мала підкорятися римським законам і платити податки. Та й сам динарій, згідно з античною правовою свідомістю, у певному сенсі дійсно належав імператору: зображення кесаря є знаком того, що монета викарбувана від його імені, і він, відповідно, є верховним власником усієї грошової маси імперії. Людське лукавство вкотре не змогло протистояти божественної мудрості.
Інтриги фарисеїв дали привід для Спасителя звернутися до народу з дуже важливою промовою. У своїй проповіді Христос вказав на ті страшні вади в релігійному житті ізраїльського народу, насамперед щодо його вождів, тих самих фарисеїв, які й призведуть до того, що юдеї відкинуть свого істинного Царя і Спасителя і віддадуть Його на розп’яття. Слід зазначити, що на словах фарисеї справді були ревнителями благочестя: вони вимагали від народу суворого виконання Божих заповідей і самі претендували на те, щоб бути прикладом дотримання Закону. Сам Спаситель покликав Своїх слухачів: “все, що вони наказують вам дотримуватися, дотримуйтесь та робіть” (Мт.23:3). Проте, подібні ревнощі харчувалася аж ніяк не щирою вірою і любов’ю до Бога, а банальним властолюбством, користолюбством, марнославством та лицемірством, тобто бажанням замість того, щоб жити справжнім життям у Богу, надіти на себе якусь благочестиву маску, за якою можна сховати своє обличчя, зруйноване надто людськими пристрастями. Ми бачимо, як таке внутрішнє встановлення призведе до прямого богогубства. Спокуса фарисейства загрожує кожній віруючій людині, тому Христос такий різкий у Своїх словах до фарисеїв: Він порівнює їх з пофарбованими трунами, вождями сліпими, породженнями єхидніми (тобто дітьми гадюк, які, за античним повір’ям, згризали, вбиваючи їх), і не шкодує на них та інших, не менш жорстоких слів.
Несподівано Спаситель закінчує Свою грізну промову напрочуд зворушливими і гіркими словами: “Єрусалиме, Єрусалиме, що б’є пророків і камінням побиває посланих до тебе! скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли! Ось вам залишаю дім ваш порожнім” (Мт.23:37-38). Христос показав, що, незважаючи на всі беззаконня Ізраїлю, Він все одно любить Свій народ і сумує за його швидким падінням, як Він любить кожну людину і сумує за його гріхи.
Після викриття фарисеїв, вийшовши з храму, Спаситель пророкує своїм учням долю Єрусалима. Вказуючи на величні будинки Єрусалимського храму, Христос сказав: “Чи бачите все це? Поправді кажу вам: Не залишиться тут камення на камені; все буде зруйновано” (Мт.24:2). Пророцтво точно виповнилося в 70 році по Р.Х., коли імператор Тіт взяв штурмом і зруйнував дощенту столицю Юдейського царства. Мова про скорботне майбутнє Єрусалима поступово переходить до пророцтв про долі всього світу і майбутнє Друге пришестя Спасителя. Передбачення Христа мають на меті не задоволення марної цікавості про останні дні світобудови, настільки властивої людині в усі епохи, а конкретне моральне завдання: переконати учнів завжди духовно не спати і в будь-який момент бути готовим до зустрічі з Богом, тому що не знаєте, в яку годину Господь ваш прийде (Мт.24:42). Йдеться тут не тільки про Друге пришестя Спасителя і наступний за ним Страшний суд, але й неминучу для кожної людини смерть, дня і години якої теж нікому не дано знати, крім Бога.
Притчі про невірного і розсудливого раба і про десять дів
Свою думку Христос пояснює двома притчами: про рабів, невірного і розсудливого, і про десять дів.
Пан залишає свій дім і доручає керування двом слугам. Один, думаючи, що господар повернеться нескоро, починає бити товаришів своїх і їсти та пити з п’яницями (Мт.24:49); інший справно робить свою справу. Господар повернеться несподівано і розсудливого раба зробить керуючим маєтком, а з невірним вчинить суворо: розсіче його, і піддасть його одній долі з лицемірами; там буде плач і скрегіт зубів (Мт.24:51).
У другій притчі ситуація для персонажів ще трагічніша. Десять дів чекають приходу нареченого: п’ять із них мудрі, вони заздалегідь все приготували: взяли з собою світильники і запаслися олією для них; інші ж, нерозумні, сподівалися на те, що чекати нареченого не доведеться, і олії із собою не захопили.
Наречений запізнився, нерозумні діви заснули, світильники їх погасли, а коли наречений прийшов опівночі, вони кинулися шукати олію, запізнилися і застали вже зачинені двері. Так і будь-яка людина повинна завжди пильнувати, щоб не гасло світло його віри, щоб вона могла гідно зустріти майбутнього Спасителя. За всієї видимої метушні, при тому, що дуже багато людей зараз у фізичному сенсі недосипають, духовна сплячка чи не найбільша риса нашого часу. У наш час більше, ніж будь-коли, потрібно пам’ятати це застереження, бо тепер особливо багато сплять і сплять. Душевний сон – це не тілесний сон, що зміцнює організм, а навпаки, сон нездоровий, хвороблива сплячка, в якій люди ганяються за суєтою і думають, що вони живуть справжнім життям, забуваючи про душу, про Бога і про майбутнє вічне життя.
Про це ж співається в тропарі перших трьох днів Страсної седмиці: «Ось, наречений приходить опівночі, і блаженний той слуга, якого Він знайде пильним; а кого знайде сумно сплячим – той недостойний. Дивися ж, душе моя, не обтяжуйся сном, щоб тебе не зрадили смерті і не зачинили перед тобою двері Царства, але підбадьорюйся, взиваючи: Святий, Святий, Святий, Ти Господи. За молитвами Богородиці помилуй нас!».
