Богословсько-канонічна комісія при Священному Синоді Української Православної Церкви на засіданні 19 червня 2024 року, яке відбулося за благословенням Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, підготувала та схвалила «Богословсько-канонічні норми, які стосуються військової мобілізації осіб православного віросповідання у священному сані за умов дії Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”».
У зв’язку зі збройним нападом Російської Федерації на Україну Богословсько-канонічна комісія при Священному Синоді Української Православної Церкви, керуючись «Основами соціальної концепції Української Православної Церкви», звертає увагу на те, що «Церква… не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення порушеної справедливості… Православ’я за всіх часів ставилося з великою пошаною до воїнів, які ціною власного життя оберігали життя й безпеку ближніх. Багатьох воїнів Православна Церква приєднала до сонму святих, зважаючи на їхні християнські чесноти…»[1] Українська Православна Церква з першого дня повномасштабного вторгнення російських військ в Україну закликала і донині благословляє і молиться за всіх своїх вірних чад, які несуть свою службу в лавах Збройних Сил та інших військових формуваннях України, і співстраждає їм, бо за словом Апостола: «Коли страждає один член, страждають з ним й інші» (1 Кор. 12, 26). Усвідомлюючи, що перемога над ворогом і мир на нашій землі є Божим благословенням, Українська Православна Церква в усіх парафіях нашої Держави підносить смиренні молитви за це до «Царя царюючих і Господа господствуючих» (1 Тим. 6, 15), адже пам’ятає слова Господа Іісуса Христа про те, що: «Коли двоє з вас погодяться на землі просити за будь-яку річ, буде їм від Отця Мого. Бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я серед них» (Мф. 18, 19-20). У своєму тлумаченні на ці Господні слова традиція Православної Церкви зазначає, що в них говориться про церковну молитву, яка, за вченням Православної Церкви, є неможливою без священства, адже новозавітне священство є образом Єдиного Істинного Первосвященника Господа нашого Іісуса Христа (див. Євр. 7, 23). Відповідно, без священства немає Церкви.
Від «царського священства», яким, за словом Апостола, є усі вірні Православної Церкви (див. 1 Петра 2, 9), священнослужителя відрізняє особлива благодать Всесвятого Духа, яка дається йому при рукопокладенні. Саме особливий характер цієї благодаті і власне сутність священницького служіння вже з апостольських часів стали визначати, що отримання благодаті священства і подальше перебування священнослужителя в сані має обумовлюватися низкою канонічних вимог. Однією з найголовніших із них є абсолютна заборона на скоєння вбивства і, відповідно, участь в бойових діях, яка передбачає використання зброї. Священнослужитель, котрий є носієм особливої благодаті Святого Духа, Який є не лише Очільником Таїнств (τελεταρχικός), але й Подавцем життя (ζωῆς χορηγός), аж ніяк не може проливати кров і забирати життя.
Як вже було сказано вище, несумісність гріха вбивства і служіння в священному сані зазначається вже в Апостольських правилах (59-те, 66-те)[2]. В 59-му Апостольському правилі жорстокість клірика, який відмовляє своєму ближньому в допомозі, прирівнюється до скоєного вбивства і, відповідно, карається позбавленням сану (καθαίρεσις). Преподобний Никодим Святогорець (XVIII ст.) у своєму тлумаченні на 66-те Апостольське правило називає будь-яке вбивство «великим смертним гріхом» (ἡ μεγάλη καὶ θανάσιμος ἁμαρτία) і вказує на нього як на абсолютну перешкоду для перебування в священному сані[3]. Слідуючи правилам святих отців та їхнім авторитетним тлумаченням, прп. Никодим de facto відносить до навмисного вбивства і участь клірика у війні (ὑπάγουν εἰς τὸν πόλεμον)[4]. Останнє безпосередньо забороняється 83-м правилом святих апостолів (ἐπὶ στρατείαν ἔρχεσθαι)[5], а також 7-м правилом IV Вселенського Собору (στρατείᾳ σχολάζειν)[6].
Фотій інтерпретує в пастирсько-психологічному руслі. Перш за все, він зазначає, що тяжкі гріхи блуду, перелюбу, а також вбивства (τὴν χεῖρα μιάνας αἵματι) є переходом людиною межі, а тому вони викликають внутрішній глибинний «надлом» і порушують її внутрішню душевно-тілесну цілісність. Відповідно, вбивство являє собою «дестабілізацію волі» (ἐφ’ ἑκάτερα ἄδηλον τε τὴν κρίσιν παρεχομένη), яка у подальшому пастирському житті з великою вірогідністю може вилитись у трагедію – людині, яка одного разу вже перейшла якусь межу, легше перейти її знову. Порушення вказаного балансу на довгий час порушує самоусвідомлення ближнього як «образу і подоби Божої» (Бут. 1, 26) і, відповідно, викривляє напрям розумної сили душі («ἄλογος», свт. Фотій, Схолії на Євангеліє від Матфея[17]). Блаженний Феодорит Кірський зазначає, що наявність у всього людства одних пращурів була частиною Божого задуму для боротьби із тваринною жагою вбивства, яка є властивістю нерозумної природи (Тлумачення на книгу Буття[18]). У святоотцівській традиції психологічна проблема вбивства формулюється, зокрема, й через абсолютну протиприродність цього гріха: якщо більшість гріхів являють собою ілюзію подолання людиною власної тлінності та смертності, вбивство, навпаки, тільки примножує смерть.
Окрім порушення психологічної цілісності людини, церковно-канонічна заборона на введення до кліру або ж залишення в ньому тих, хто згрішив убивством (а згідно з нормою «Номоканону» і тлумаченням свт. Никодима Святогорця – також і тих, хто брав участь в бойових діях), має глибокий пастирський вимір. Свт. Фотій у згаданій амфілохії зазначає, що норма 61-го Апостольського правила щодо кліру виходить із розуміння пастиря як «зразка для вірних» (1 Тим. 4, 12). Заборона на перебування в клірі тим, хто згрішив вбивством, відповідає одній із базових ознак канонічності – а саме церковності, адже порушення цієї норми створює ілюзію «подвійних стандартів» і сіє спокусу і розбрат в єдиній громаді, яка з об’єктивних причин не здатна переконатись в істинності каяття священника[19].
Оскільки канони Православної Церкви мають на меті лікування й зцілення людської душі (див. 2-ге правило Трулльского Собору), заборона в священнослужінні тих, хто використовував зброю, має глибокий терапевтичний ефект. Участь у війні має не лише психологічні наслідки (посттравматичний стресовий розлад), але й духовні. Відповідно, священнослужитель, який сам потребує духовного зцілення, не може бути лікарем для інших (пор. Лк. 4, 23). В умовах війни, коли воїнам, які повертаються з фронту, потрібна якісна психологічна і духовна підтримка, ігнорування норм пастирських канонів призвело б до пастирської катастрофи і створило б «замкнене коло». Це і є однією з практичних сторін пастирських канонів в умовах війни.
4) Історико-канонічний. Походить від рецепції вищевказаних канонів в історії Церкви. Феодор Вальсамон (XII ст.) у своєму тлумаченні на 43-тє правило свт. Василія Великого перелічує відомі йому випадки, коли священнослужителі були позбавлені сану за скоєння вбивства. Зокрема, він згадує позбавлення сану єпископа, який під час війни вбив мусульманина з метою самооборони (Ἀγαρηνὸν… ἐν καιρῷ πολέμου)[20]. Візантійський хроніст XI-XII ст. Іоанн Скіліца згадує про позбавлення єпархіальним архієреєм сану котрогось священника на ім’я Фемел, який, почувши про наближення сарацин (мусульман), припинив звершення Літургії і вбив декількох з них[21]. Важливо, що Скіліца робить тут особливий акцент на звершенні Фемелом безкровної Літургії (τὴν ἀναίμακτον… λειτουργίαν). Візантійська принцеса та історикиня Анна Комніна (XI-XII ст.) згадує, що вона була «боляче вражена», коли дізналася про латинського священника, який брав участь в морському бою: «В нас і в латинян – не однакові погляди на священство»[22], – відзначає вона у своїх спогадах. Вищевказані свідчення мають виняткову важливість для історико-канонічного обґрунтування абсолютної заборони священнослужителям брати участь в бойових діях, адже протягом XI-XII ст. Візантія вела переважно оборонні війни.
Варто відзначити, що навіть у буремні часи людської історії, коли в розпалі національно-визвольної боротьби деякі священнослужителі свідомо ігнорували визначені церковно-канонічні норми, Православна Церква завжди поверталася до усвідомлення незмінності пастирських канонів і наявності в них чіткої богословської аргументації. Яскравим прикладом є Грецька війна за незалежність 1821-1829 рр., а також редакція грецької Конституції 1827 р., в якій вперше в новітній історії церковні канони були офіційно визначені як нормативно-правова основа розбудови державно-церковних відносин. 24-та стаття даної Конституції визначила несумісність перебування в священному сані з будь-якою політичною або ж громадською діяльністю чи посадою, яка заборонена священнослужителю канонами Православної Церкви. З-поміж таких канонів богослови Елладської Церкви вказують і на ті, які забороняють клірику брати участь в бойових діях. Ідеться про вказане 7-ме правило IV Вселенського Собору, а також 83-тє Апостольське правило, яке аргументує цю несумісність словами Господа Іісуса Христа: «Кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф. 22, 21). Ретроспективно, чималу роль у виникненні канонічно аргументованої статті грецької Конституції зіграли ті священнослужителі, які, всупереч канонам, на початку Революції провадили активну політичну чи навіть військову діяльність[23]. З церковно-канонічної точки зору, виникнення цієї статті було обумовлено апріорним розумінням того, що в канонічному праві Православної Церкви не існує прецедентної норми, а також засвідченням вірності канонічному порядку.
Відповідно, будь-який священнослужитель Української Православної Церкви має визначати характер свого служіння в умовах війни суто в рамках церковних канонів, виходячи з положень складеної ним священницької присяги, яким відповідає базовий церковно-канонічний принцип: священнослужитель у жодному разі не може брати участь у бойових діях, застосовувати зброю і проливати кров, адже він поставлений Церквою на те, аби до кінця свого життя здіймати перед Престолом Божим «чисті руки, без гніву і сумніву» (1 Тим. 2, 8).
Особливо слід наголосити на тому, що неухильне дотримання усіх визначених церковно-канонічних вимог щодо перебування в священному сані є базовою передумовою збереження православного священства не лише для пастирського опікування тими воїнами, які зараз перебувають у зоні активних бойових дій або ж перебувають у відпустці після поранення, але й тими, які після перемоги Збройних Сил України остаточно повернуться до мирного цивільного життя і потребуватимуть реабілітації та належної духовної підтримки.
19 червня 2024 р.
+Августин,
митрополит Білоцерківський і Богуславський,
голова Богословсько-канонічної комісії
при Священному Синоді Української Православної Церкви
