Зі Святом Вознесіння Господнього, дорогі во Христі брати та сестри!
Христос пішов, але Церква не сумує. У своїй останній бесіді з учнями Господь попереджав їх, що піде від них, однак Він втішив: “Не залишу вас сиротами; прийду до вас!” (Ів.14:18) Та була й скорбота. Скорбота грізної невідомості, страх від неминучості пророцтва, що виконуються. “Тому, що Я вам це сказав, смутком наповнилося серце ваше. Але Я правду кажу вам: Краще для вас, щоб Я пішов, бо як Я не піду, Утішетиль не прийде до вас. А коли я піду, то пошлю вам Його.” (Ів.16:6-7). Так було перед Його стражданням. У день Вознесіння, при самій розлуці, для смутку не було місця. Господь дав їм благословення і “віддалявся від них і підносився на небо. Вони вклонилися Йому і повернулися до Єрусалиму” ( Лк.24:52)
Ось вся розповідь про сьогоднішню подію. З одного боку все ясно, але тепер побачимо найголовніший зміст. Велика радість має супроводжувати це розлучення з Христом, яке зветься Вознесінням; розлука, яка зовсім і не є розлукою, а тому гідна назви: «Розлуки, що забороняє скорботу» Все, що в Церкві живе, а не існує за інерцією, живе близкістю до Христа та спілкуванням з Христом. Він сказав і не обдурив; сказав і виконав: “Я з вами у всі дні до кінця віку” (Мф.28:20) У явленні Фомі та розмові з ним, Господь називає блаженними “не бачили, але вірували”. Нічим не применшені у славі та благодаті, у радості та сміливості ті, хто не жив у дні земного життя Спасителя. Всім віруючим за благодаттю Утішителя дано любити Христа і виконувати Його заповіді. “Якщо хтось любить Мене, буде дотримуватись Мого Слова, і Мій Отець полюбить його, і Ми прийдемо до нього і будемо жити з ним.” (Ів. 14:23)
Свято Вознесіння Христового має нагадувати нам, брати і сестри, що наше життя – на небесах (Флп. 3, 20). Туди пішов наш Господь, звідти ми на нього чекаємо. Ми всі колись ляжемо у землю, але не залишимося там. Наша духовна батьківщина – небо, а не земля. Людина створена для богоспілкування та небесного життя, а не для того, щоб стати їжею хробакам. Церква нагадує нам про це сьогодні, вказуючи на Вознесіння Христове. Треба частіше дивитися на небеса, браття та сестри. Піднімати голову від землі і просто дивитися в цей бездонний блакитний простір. Хоча ні, не просто дивитись, а думати про Господа. Про те, що Він там…
У Христі людська плоть зійшла на небо, стала причетною до вічної слави, обожилася.
Саме туди, в небо, в небесну скинію і має сягати надія наша. Там має кинути якір корабля нашого життя, що з усіх боків коливається на життєвих хвилях . Адже всі ми мандрівники та посланці на землі. “Бо у нас тут немає вічного міста, ми тільки шукаємо прийдешнє місто” (Євр. 13, 14) – говорить апостол Павло. А що це за “майбутнє місто”? Це – “святе місто Єрусалим, нове, що сходить від Бога з неба, приготоване як наречена, прикрашена для чоловіка свого”, що не має потреби “ні в сонці, ні в місяці для освітлення свого, бо слава Божа освітлює його, і світильник його — Агнець” (Об’явл. 21, 2; 21, 23).
Туди, “в небо… в небеса… до світла…”, як сказав, коли помирав, святитель Григорій Палама, повинні спрямовуватися і надії, і всі наші помисли. Там ” і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося.” (Об’явл. 21, 4). Обернемо туди надію нашу і, віруватимемо, вона не посоромить нас, бо обітниці Божі незаперечні.
Людина повинна сумувати за небом, за Богом. Без цієї туги людина не зовсім людина. Почуття втраченого раю – природнє нащадкам Адама. Радість про Царство Боже починається з туги про нього. Якщо дуже сумуєш за Богом – будеш сильно радіти, коли зустрінешся з Ним.
Свято Вознесіння – саме час подумати про небо, про наше майбутнє вічне життя з Богом. І якщо ми в день свята хоч кілька хвилин намагатимемося присвятити міркуванню про це, ми станемо на трішки ближче до Господа.
Він пішов…. й не пішов. Це так природньо для тієї сфери життя, де диво є факт, і факт є дивом. Бог єдиний і Він – Трійця. Діва має Сина. Христос пішов від нас, але ж від нас не розлучився. На Літургії Він жертву приносить, і Він сам у ній приноситься; Він же приймає її та роздає. Він – Альфа та Омега. Куди б не повернути обличчя, Він дивиться у вічі людині. Апостоли після Вознесіння повернулися до Єрусалиму, і “перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога” (Лк. 24:53
Амінь.
Автор: протоієрей Іван Старушик,
клірик церкви Різдва Богородиці с. Білівські Хутори.
