Праведник з’явився на світ 19 липня 1754 (за іншими джерелами – 1759) р. в Курську, і був хрещений під іменем Прохір. Його батьки, Ісидор та Агафія Мошнини, вважалися добрими й благочестивими людьми, які неухильно дотримувалися Господніх заповідей. Коли малюкові виповнилося три роки, його батько взяв підряд на зведення міського храму на честь преподобного Сергія, та рання смерть завадила чоловікові завершити роботу. Наглядати за будівництвом стала вдова. Якось жінка вирушила оглянути собор разом із сином. Коли вони піднялися на високу дзвіницю, хлопчик спіткнувся і впав. Мати миттєво побігла вниз, проте, торкнувшись малюка, побачила, що він лишився цілим та неушкодженим.
Усі присутні побачили в цьому особливе Боже заступництво, яке обіцяло юнакові незвичайну долю. Коли Прохору виповнилося дев’ять років, його життя знову опинилося в небезпеці – дитина важко захворіла. Здавалося, недуга ось-ось переможе, та тут перед хлопчиком з’явилася Пречиста Діва і пообіцяла врятувати його від страждань. В цей час по Курську якраз прямував хресний хід, на чолі якого несли чудотворну реліквію Небесної Цариці «Знамення». Мати винесла до неї сина, і він, схилившись перед іконою, став швидко одужувати.
Коли ж юнакові виповнилося сімнадцять років, він твердо вирішив присвятити себе Господу. Його підтримала мати, вручивши своє лите мідне Розп’яття (цей важкий хрест преподобний носив на шиї протягом усього життя). Хлопець пішки рушив до Києво-Печерської лаври, де зустрівся із старицею Досифеєю. Вона розгледіла у Прохорі вірного слугу Ісуса Христа та порадила йому йти за порятунком до чоловічого монастиря Саровська пустинь (Тамбовська губернія). Дев’ятнадцятирічний подвижник послухав мудру відлюдницю, і 20 листопада 1778 р. постав перед настоятелем обителі, ченцем Пахомієм.
Так почалося служіння Прохора. Він старанно виконував усі обов’язки послушника – був келійником, паламарем, столяром, випікав хліб та проскури, першим приходив на літургії і молебні, багато часу присвячував читанню Псалтиря, Нового Завіту, апостольських послань.
Він попросив у свого духівника Йосифа благословення і став часто усамітнюватися у лісі, де промовляв молитви. Через два роки послушник захворів на водянку. Тіло його стало обрезклим та набряклим, завдаючи нестерпних страждань. Недуга мучила юнака понад три роки, але за цей час ніхто не чув від нього скарг чи нарікань. Більш того, Прохір попросив не викликати медика, сказавши: «Я віддаю себе істинним лікарям тіла і душі – Спасителю Ісусу Христу та Пресвятій Його Матері…». Після цього юнаку було видіння: перед ним постала Небесна Цариця, яку супроводжували апостоли-проповідники Іван і Петро, і прорекла: «Сей – від Нашого роду». Потім Богородиця доторкнулася до боку хворого жезлом, зціливши його. Через кілька років келію, де сталося диво, знесли, спорудивши на її місці освячені на честь преп. Зосима та Саватія Соловецьких храм і лікарню.
13 серпня 1786 р., коли йому виповнилося 28 років, Прохора постригли в ченці. Його нарекли Серафимом (слово походить від давньоєврейського найменування вогненних шестикрилих ангелів). У грудні 1787 р. чоловіка ввели в сан ієродиякона, а у 1793 р. висвятили в ієромонахи. Праведник майже безперервно перебував у служінні, часом нехтуючи сном та їжею. Внаслідок такого самовідданого моління він знову удостоївся Божественного одкровення, під час літургії побачивши осяяного неземним світлом Ісуса Христа, якого оточували архангели, херувими і серафими. Спаситель пройшов по повітрю до церковних воріт, спинився біля амвона та здійняв руки, благословляючи усіх присутніх.
20 листопада 1794 р., після смерті колишнього настоятеля, преподобний залишив монастир, вирішивши жити у відокремленій келії. Вона розташовувалася за 5 км від монастиря, на березі річки Саровки. Подвижник жив дуже бідно – носив пошарпану камилавку, хламиду з білого полотна, шкіряні рукавиці, обмотки й постоли, а на його спині завжди була торбинка з Євангелієм. Чернець щодня ревно молився, перечитував святі книги, постив.
Подвижник почав приймати віруючих, які прагнули отримати допомогу й пораду. На той час старцеві була дарована надзвичайна прозорливість, талант «живого і щедрого слова», а ще здатність до чудотворення – зокрема, він міг відповідати на листи, не розпечатуючи конверт. Праведник розмовляв із грішниками й страждальцями, зціляв хвороби, вказував вірний життєвий шлях.
Менш ніж за два роки до смерті мудрий старець знову удостоївся видіння Богородиці. Ця подія стала передвістям блаженної кончини преподобного та його великої слави, про яку і донині нагадує всім християнам молитва до Серафима Саровського. Чудотворець помер у своїй келії 2 січня 1833 р., колінкуючи перед запаленою свічкою. Інші ченці дізналися про це, відчувши запах гару та згадавши слова святого, який неодноразово стверджував: «Поки я живий, пожежі не буде; але коли помру, вогнем відкриється». Коли двері відчинили, люди з подивом побачили, що, хоча всі речі в приміщенні тліли, тіло чоловіка залишалося неушкодженим. Його поклали в заздалегідь приготовану дубову труну і поховали з правої сторони від церковного вівтаря.
