Заздалегідь свята Православна церква, розпочинає готовити нас до початку Великого посту під час якого кожен християнин повинен заглянути у свою душу, побачити свої гріхи і принести плід покаяння, щоб достойно зустріти і прославити світле Христове Воскресіння. А для цього ми найперше повинні усвідомити свою гріховність.
І тому недаремно на Божественній літургії, сьогодні ми з вами чули Притчу про митаря і фарисея, в якій Господь показує, як потрібно молитися і як не можна молитися. Бо сила нашої молитви також залежить і від усвідомлення того, хто ми і до Кого ми звертаємося.
У Євангельському читанні ми чуємо, що до храму Божого для молитви зайшли дві людини: один фарисей, а інший митар. Фарисей у своїй молитві став хвалити себе, що він не такий, як інші люди: розбійники, грабіжники, прелюбодії, що він поститься два рази в тиждень, віддає десятину на храм. А в цей час на порозі храму стояв митар і також молився. Молилися вони двоє, але якими різними були їхні молитви. Фарисей стояв гордо та самовпевнено, перераховував свої добрі справи та дякував Богу, що він не такий як цей митар. А митар, усвідомлюючи свою гріховність і недостоїнство, боявся підняти очі до гори, бив себе в груди і тихо промовляв: ” Боже, будь милостив до мене грішного”.
Всі ми намагаємося молитися та дуже надіємося на те, що наша молитва буде почута Богом. Але чи правильно ми молимося? Як часто ми буваємо подібні до фарисея, вважаємо себе кращими за інших, не хочемо бачити своїх гріхів, а чомусь помічаємо гріхи інших людей. То хіба це не фарисейство ? Кожен із нас може найти в своїй душі багато різних пороків. І тому Євангеліє наводить нам приклад іншої молитви, молитви митаря, такої простої і короткої: “Боже, будь милостив до мене грішного”. Ця молитва виходила із глибини його душі, він усвідомлював своє недостоїнство перед Богом. І тому він вийшов із храму оправданий і прощений.
Ось з такою молитвою і ми повинні звертатися до Бога. Їі ми можемо промовляти в будь-який зручний для нас час, тим самим приводячи свою душу до покаяння. Істинне покаяння повинне бути не на словах, а на ділі зі слізьми. Преподобний Антоній Великий говорив: “Постійно плач за гріхи свої, подібно до того, як ти ніби маєш мертвого у своєму домі”. Такого покаяння чекає від нас і сам Господь, говорячи: “Зверніться до Мене всім серцем своїм, постом святим, плачем та риданням” ( Іоіль: 2.12).
І хоча ми постійно гніваємо Бога своїми гріхами, нам важко надіятися на милість Божу, ми не повинні опускати свої руки, а повинні ще сильніше взивати до Отця нашого Небесного, щоб Він простив нас, зігрів нас Своєю благодаттю, дав нам сили залишити гріховне життя і жити для Бога. Не відкладаймо свого покаяння на інший час, молитву не відкладаймо, пам’ятаймо, що земне життя коротке, але як багато за цей час ми можемо зробити для своєї вічності.
І тому, коли ще Господь дає нам час для покаяння, відкриємо свої серця для молитви та подібно до митаря будемо промовляти: “Боже, будь милостивий до мене грішного”. Амінь.
АВТОР: протоієрей Андрій Дячек
