Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
В сьому неділю після Пасхи, Православна Церква святкує собор 318 святих отців І Вселенського собору, їх кількість порівнюють із кількістю домочадців Авраама, що звільняли від полону Лота. На цьому соборі було утвердженно сповідання, що Господь Іісус Христос, який вознісся, повернувшись до Отчого престолу, воістину є Син Божий, Єдинородний від Отця, Єдиносущний, Єдиночесний і Собезначальний Отцю. Спочатку всіх віків народжений від Отця, Слово Отче, зійшов з небес нас ради людей і воплотився від Святого Духа та Марії Діви Богородиці, ставши досконалим чоловіком, без гріха, заради нас людей та заради нашого спасіння. Постраждав при Понтійському Пилаті, був розп’ятий і похований як чоловік, перебуваючи нерозривно Божеством з Отцем і Святим Духом, Трійця в Єдиниці. Воскрес із мертвих в третій день згідно з Писанням, вознісся на небо та сидить по праву сторону Отця і знову прийде зі славою, щоб судити всіх живих і мертвих, Його Царству не буде кінця.
Від Пасхи до свята Трійці, періоду П’ятидесятниці, у воскресні дні ми слухали Євангельські розповіді про Божество Іісуса Христа, тому є достойно в цей період вшановувати пам’ять і тих, хто проповідував і сповідав Божество Христове. Ще одним достоїнством святих отців І Вселенського собору, являється упорядкування дня святкування Пасхи, Воскресіння Христового. До цієї пори, 325 року, не було єдиного, всезагального дня святкування Пасхи. В різних Помісних Церквах цей великий день святкували по різному: в західних – по римському, в східних – разом з євреями. При цьому багато хто постився в цей день. Тому остання практика нікейськими отцями була відкинута, як єретичний іудаїзм, а відданно перевагу Олександрійському вичисленню. Цей результат соборного рішення було оголошено по всьому християнському світу через соборне послання та указ імператора Костянтина Великого. Як Православна Церква має єдиного Спасителя, так і єдине святкування нашого спасіння.
Час і спосіб святкування Пасхи настільки мав гострий накал спорів у суспільстві до ІV ст, що по свідченнях сучасників: Євсевій, Сократ, Созомен – це хвилювало Церкву не менше, як христологічне питання аріанської єресі. Історик Сократ говорить:” Християни не розривали спілкування, але по причині розділення, проводили це свято сумніше.” Історик Созомен свідчить, що Нікейський І Вселенський собор був скликаний у такій же само мірі для вирішення літургічного питання святкування дня Воскресіння Христового Пасхи, як і через аріанську єресь. Імператор Костянтин Великий в своєму посланні писав:” Признано за благо всім і скрізь святкувати Пасху в один і той же день.”
Отці І Вселенського собору залишили нам 20 правил, що мають практичне відношення до провадження благочестивого життя та норм поведінки кліриків і мирян. Хоча останнє 20 правило має постійну актуальність в різних його сприйняттях віруючими:” Оскільки існують деякі, хто преклоняє коліна в день Господній (Пасху) і в дні П’ятидесятниці: то, щоб у всіх єпархіях все одинаково було дотримано, угодно святому собору, нехай стоячи приносять молитви Богові.” Найкраще зміст цього правила пояснив свт. Василій Великий в 27 главі книги о Святому Дусі до блж.Амфілохія, що нам відома ще як 91 правило Василія Великого:”…Як співвоскреслі Христу, що повинні шукати Горнього, стоянням під час молитви, у день Воскресіння, нагадуємо собі про благодать даровану нам, але і тому це творимо, що день цей уявляється наче якийсь образ очікуваного віку… Грунтовно Церква навчає вихованців своїх у цей день звершувати молитви стоячи… Церковні устави навчають нас у ці дні віддавати перевагу прямому положенню тіла під час молитви … переселяючи наші думки від теперішнього до майбутнього. При всякому ж схилянні колін і вставанні, ми дією показуємо і те, як гріхом упали на землю, і те, як чоловіколюбністю Творця нашого, знову прикликані на небо.” У своєму огласительному слові на святу і велику неділю Пасхи” Іоанн Златоуст говорить: ” Якщо хто благочестивий та боголюбивий, нехай насолодиться цим добрим та світлим торжеством.
Якщо хто є рабом благоразумним, нехай увійде, радіючи, в радість Господа свого… Отож увійдіть усі в радість Господа нашого, і перші, і останні нагороду прийміть. Багаті та убогі, разом радійте. Воздержливі та ліниві, день цей вшануйте. Хто постував і хто не постував, возвеселіться нині … Всі насолодяться бенкетом віри. Всі насолодіться багатством благості. Нехай ніхто не ридає через свою убогість, бо явилося спільне царство. Нехай ніхто не плаче за свої провини, бо прощення від гроба засяяло ”.
Таким чином, покаянний характер земних поклонів був замінений 20 правилом І Вселенського собору на молитву стоячи в період П’ятидесятниці, що носить радісний піднесений настрій. До часу І Вселенського собору у Православній Церкві була велика кількість віруючих, що не витримали гонінь та відпали від віри. Були й звинуваченні у вбивстві, крадіжках, блуді і т.п . Ці порушення закону Божого представляли собою соблазн, тому і вимагали публічного покаяння. Ті, що каялися, приходили на богослужіння з головою посипаною попелом, з обстриженим волоссям, в поганому одязі. Вони падали ниць перед віруючими, випрошуючи молитв за себе ( Тертулліан, Євсевій Кесарійський). Вони тримали строгий піст, мали безліч молитовних подвигів, під час богослужіння стояли на колінах по словах апостолів:” Той, хто страждає плоттю, перестає грішити”( 1 Петра 4.2), ” Віддати сатані на виснаження плоті, щоб дух спасся в день Господа нашого Іісуса Христа” ( 1Кор.5.5). Ось 20 правило і рекомендує віруючим у період П’ятидесятниці молитися стоячи, заради радості Воскресіння Христового, відкуплення нас Його стражданнями та Чесною Кров’ю.
В євангельському читанні про сліпо народженого, ми дізнаємося зі слів Спасителя, що причина його сліпоти не є його гріхи, ні гріхи його батьків. Після чуда зцілення, сліпонароджений, дізнавшись що його зцілив Іісус, Син Божий, підтвердив свою віру і поклонився Йому” ( Іоан.9.38). Спостерігаючи Вознесіння Господнє, учні поклонились Йому ( Луки 24. 51-52). ” І всі Ангели стояли навколо престолу, і старців, і чотирьох тварин, і впали перед престолом долілиць, і поклонились Богові, кажучи: амінь! Благословення і слава, і премудрість, і вдячність, і честь, і сила, і міць Богові нашому на віки вічні! Амінь ” ( Відкровення 7.11-12; 4.9-11).
Також в книзі Відкровення Іоанна Богослова ми дізнаємося, що ті, хто не був написаний у Бога в книзі життя, поклоняються звірові і драконові ( Одкровення 13.3-4). Таким чином бачимо, що поклін є не тільки виразом суму покаяння по причині гріхопадіння, а й ще поклін виражає виявлення пошани, честі, поваги, благоговійного страху по відношенню до Бога, чи страху розпачу відторгнутих Богом загиблих душ. 20 правило І Вселенського собору у період П’ятидесятниці відміняє поклони покаяння заради радості Воскресіння Христового, а поклони заради виявлення благоговіння, поваги до особливих моментів богослужіння, святинь, явищ благодаті Божої повинні мати своє місце в житті кожного віруючого християнина. Паломниця Сільвія Аквитанська (+420), преп. Кассіан (+435), блж. Августин (+430) говорять, що це 20 правило буквально не дотримувалося в монастирях в період П’ятидесятниці, не змінювався їх повсякденне правило та устав у цей період П’ятидесятниці. Хіба, що трапеза була не в 9 часі ( 15 год по нашому часу), а в 6 часі (12 год), при цьому кількість та якість їх не змінювалася.
Відносно Арія та його неправдивого вчення, засудженого І Вселенським собором, ми маємо історичні свідчення, що Олександрія того часу була центром великої богословської школи.
Традиція вимагала від кандидата на її кафедру двох доблестей: сповідництва — героїзму віри та вчено- богословського авторитету. Відповідно і пресвітери в м. Олександрії мали підвищений богословський ценз, мали розширені права у самоуправлінні своїх приходів, по вазі, положенню та впливу були подібні до єпископів, з правом відлучення мирян від Церкви без архієрея, ще й мали право приймати участь в хіротонії своїх єпископів, що зі сторони породжувало враження про отримання благодаті архієрейства від пресвітерів. Одним з таких інтелігентних освічених пресвітерів, страсно ревнуючих про віру і християнське вчення, був Арій. В середовищі пресвітерів величина І рангу, вчений- діалектик, красномовний проповідник, високого росту, худощавий старець в аскетичному простому одязі, чинної та строгої поведінки, навіть вороги його не бачили у ньому нічого худого. Він був кумиром багатьох, полонячи їх розум і серця. Сучасники відмічають, що біль від честолюбія через невдалу конкуренцію, що його не вибрали на Олександрійську кафедру, породила в ньому єретичне вчення в розумінні творіння Сина Божого. І, на жаль, Арія підтримало багато осіб, серед них і кліриків і поза межами Олександрійської церкви. Особливо вирізнялись вчені та впливові особи серед них. Історик Сократ із незадоволенням зауважує, що коли пізніше на І Вселенський собор проти Арія та його послідовників зібралися святі отці, то їх склад дав повід аріанам глузувати з отців собору, називаючи їх ”простаками і поверхневими” та сміятися над ними. А серед отців собору було багато чудотворців та сповідників віри: Осій Кордовський, Олександр Олександрійський з архидияконом тоді Афанасієм Великим, Євстафій Антіохійський і Макарій Ієрусалимський.
Пафнутій Фіваїдський, Спиридон Тримифунтський, котрий чудом на цеглині показав правильне розуміння тайни Святої Трійці, Яків Нізібійський, здатний воскресати мертвих, Леонтій Кесарійський з пророчим даром, Потамон Гераклійський з випаленим оком і підрізаними жилами в колінах, Павел Неокесарійський, якого мучили розпеченим залізом, внаслідок чого його руки зробились як паралізовані, Ігнатій Гангрський, та Миколай Мирлікійський. Справедливо про отців собору говорить Євсевій Кесарійський:” Одні були знамениті словом мудрості, другі прикрашені строгістю життя та подвижництвом, а інші відзначалися скромністю норову”. Феодорит прекрасно доповнює:” Було багато мужів, прикрашених ділами апостольства; багато було і таких, які по словах ап. Павла, носили рани Господа Іісуса на своєму тілі.” В ті роки під час собору приймали участь прості клірики та миряни.
Вже будучи осудженим за своє нечестя, Арій, підговоривши імператора, просив прийняти його знову до спілкування церковного. При цьому він написав свої хули та повісив їх собі на шию, і немов би покоряючись собору, бив себе рукою по написаному, кажучи, що покоряється. Але патріарх Константинопольський Олександр, знаючи зловір’я Арія, усердно молився Богу показати, чи з волі Божої Арій приходить до єднання з Церквою. Коли настав день приєднання Арія та спільного богослужіння з ним, він йшов до храму, але перед храмом заходить в ”народне підтроння”, до туалету, де у нього випадають нутрощі, подібно як в Іуди, де й знайшли його мертвим, і таким чином Церква позбавилася його пагуби. Обманлива людська премудрість без страху Божого довела Арія до крайньої гордості, презренної кончини і вічної смерті.”Блаженний, хто здобув мудрість і передає їх у вуха слухаючих. Як великий той, хто знайшов премудрість! але він не вище того, хто боїться Господа. Страх Господній все переважає, і хто має його з ким може бути порівнянний?”( Сирах 25.12-14),— повчає премудрий Іісус, син Сираха. ”На кого погляну? Тільки на лагідного та мовчазного і трепетного слів Моїх”, — говорить сам Господь Бог (Ісаія 66.2).” Всі ми маємо знання; але знання надимає, а любов повчає. Хто гадає, що він знає що-небудь, той нічого не знає так, як треба знати. Але хто любить Бога, тому дано знання від Нього”( 1Кор.8.1-3). ”Найбільший із всіх пташок небесних — орел, із звірів земних — лев, із синів людських — той, хто боїться Бога”( преп. Єфрем Сирин). ”Бійтеся Бога не як мучителя, но бійтеся Його по любові. Хто боїться Бога, той сильніший за всіх демонів”(свт.Афанасій Великий). Святитель Іоанн Златоуст повчає:”Нема зла, якого не переміг би страх Божий. Страх Божий в короткий час звершує все і не допускає нічому людському шкодити тим, котрі проникнуті ним. Людина добродійна, маючи в собі страх Божий, мудріша всіх. ”Початок премудрості страх Господній ” ( Притч.1.7). Якщо ж боятися Бога значить мати мудрість, а порочна грішна людина не має цього, тому без сумніву, вона позбавлена істинної мудрості, безрозсудливіша всіх ”.
Ось таким свідченням із Святого Письма та творів святих отців можна зрозуміти діяння і рішення І Вселенського собору та інших церковних соборів. Як тоді в Церкві виникали єресі, розколи, порушення гріхами церковного благочиння та благочестя, так і в наші часи відбуваються подібні розлади. Церква – це сукупне соборне розуміння, вона не приймає за істину думки і рішення однієї людини. На рівні з тими, хто бореться за чистоту віри, благочестиве життя, існували та існують ті, хто зраджує вірі, служачи іншим інтересам, противним Євангелію та вченню святих, що ведуть паству в обителі тьми і скрежету зубів. Тому знаходячись в Церкві земній, котра постійно перебуває у стані війни із всім противним Богу, ми зобов’язані мати в собі страх Божий, благоговіння, внутрішню скромність, духовну чутливість. Відчувати при собі присутність Бога, Ангелів, святих, відчувати біля себе присутність Ангела – Хранителя. Людина, що зберігає в собі страх Божий приваблює до себе благодать Божу, інших людей. І, навпаки, людина бесстидна, породжує в собі нечестя, розкол, ненависть, брехню та вселяє відразу. Православна Церква постійно нагадує нам у вечірніх молитвах словами Іоанна Златоуста: ” Господи, насади в мені корінь добра, страх Твій в серце моє”. Амінь
Автор: кандидат богослов’я, протодиякон Микола Волянюк,
клірик Свято-Троїцького храму с. Колоденка
