Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
В останній суботній день перед святом Покрови Пресвятої Богородиці ми зібралися на богослужіння Козацької або ж Покровської батьківської поминальної суботи. На перший погляд, це здається новим встановленням, однак, якщо поглянути на історію, то виявиться, що це не нововведення.
Відомо, що здавна свято Покрови Пресвятої Діви було престольним у головному храмі Запорізької Січі на острові Хортиця і шанувалося як День козацтва. Ще з того часу, починаючи з XVI століття, в пам’ять про православних воїнів-козаків, які загинули за Батьківщину, з’являється поминальний день — Покровська субота. На відміну від М’ясопусної та Троїцької вселенських батьківських субот, які мають загальноцерковне значення, про Покровську суботу (як і про Димитріївську) не згадується у Типіконі (Уставі православного богослужіння), проте згадки про неї зустрічаються у праці відомого літургіста ХХ століття святителя Афанасія (Сахарова). Це давнє благочестиве встановлення на наших землях має на меті заупокійну молитву за спочилих захисників Православ’я та Батьківщини. Підставою для відновлення цього майже забутого історичного звичаю є рішення Священного Синоду нашої Української Православної Церкви від 23 листопада 2022 року, яким встановлено відзначати Козацьку (Покровську) батьківську суботу із поминанням спочилих козаків і воїнів, які поклали своє життя за Православну віру. Було написано та благословлено Священним Синодом до богослужбового використання особливий заупокійний текст суботньої служби цього дня, який поєднується зі службою святого дня Мінеї за відповідним розділом Типікону.
Ще десять років тому таке богослужіння сприймалося б трішки інакше, ніж сьогодні, в умовах жорстокої війни проти України. Адже сьогодні ми молимось не лише за козаків, не лише за воїнів, котрі загинули за нашу Батьківщину у глибші від нас історичні часи, а й за упокій тих українських військових, які, на жаль, щодня гинуть у наш час, які не повернулися живими додому з фронту. Сьогодні ми молимось за усіх захисників віри й Батьківщини, котрі пішли шляхом самозречення, котрі померли, жертвуючи собою, не шукаючи слави. Врешті, сьогодні ми молимось за тих, хто виконав слова Христа: «Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).
Війна — результат гріховності людства, а Євангеліє — це звістка про мир. Тому й Церква завжди підтримує свою паству, особливо у такі страшні часи, як війна. І усі ми, як діти Церкви, маємо можливість, навіть обов’язок, допомогти загиблим захисникам. Чим? — Звичайно, щирою молитвою (не просто поминанням), котра є найбільшим і головним, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у інший світ.
Святитель Іоанн Златоуст з цього приводу писав: «Постараємося, скільки можливо, допомогти покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць — нашими про них молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обіцяні блага».
Молитва близьких, постійна молитва Церкви за покійних захисників, за наших покійних родичів — це те, на що чекають і у чому мають потребу вічно живі душі, чекаючи суду Божого. Щира молитва до Бога — це та сила, котра здатна змінити участь душі людини у вічності.
Отож, нехай наші молитви не будуть даниною традиції, а будуть оповиті щиросердною любов’ю. І напередодні свята Покрови Богородиці звернімось до Пресвятої Діви словами заупокійного богослужіння: «Умоли Сына Твоего, Пренепорочная Мати, да паче снега убелит души почивших воинов, иже на Него упование возлагают сердечно» та «Жизнь рождшая, Пренепорочная Чистая Дево, утоли слезы скорбящих сродников и собратий и подаждь мир, яко Благая, и молитися научи о воинах почивших Сыну Твоему: Царствие Небесное даруй, Христе Боже, почившим». Амінь.
Автор: ієрей Василій Касянчик,
клірик Георгіївської церкви м. Здолбунів
