Архімандрит Пимен прозорливо застерігав: “Бережіть своє дорогоцінне надбання – віру Православну і її священні спогади… Інакше ви виховаєте в народі не душу лагідну і терплячу, а душу звіра, який принесе незліченні біди і собі, і вам”.
Священномученик Пимен, єпископ Семиреченський і Верненський (в миру Петро Захарович Бєлоліков) народився 5 листопада 1879 року в селі Василівське Череповецького повіту Новгородської губернії у великій благочестивій сім’ї священика.
У 1900 році після закінчення Духовної семінарії, Петро продовжив навчання в Київській Духовній Академії, яку закінчив у 1904 році. Ще студентом 7 серпня 1903 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Пимен на честь Києво-Печерського преподобного Пимена Багатохворобливого, що в Ближніх печерах.
Духовний батько – митрополит Київський і Галицький Флавіан (Городецький) – благословив його на місіонерські труди. 3 червня 1904 року ієродиякона Пимена висвячують на ієромонаха з призначенням до Урмійської Православної Духовної місії на Північному Заході Персії (в місті Урмія). Перед від’їздом в Урмію отець Пимен познайомився в Санкт-Петербурзі з колишнім начальником місії єпископом Гдовським Кирилом (Смирновим, пам’ять 7 листопада), який користувався особливою любов’ю і повагою святого праведного Іоанна Кронштадтського.
Місіонерському служінню було віддано загалом дев’ять років із недовгого життя єпископа. Місіонер за покликанням, він скоро опанував давньосирійську і новосирійську мови, тюркські прислівники та проповідував серед сирійських несторіан, які перейшли в Православ’я, захищав їхні інтереси перед перською владою, викладав в училищі при місії, знаходячи час і для наукових праць, перекладів ранньохристиянських сирійських текстів, видавав місійний журнал “Православна Урмія”.
Єпископ відновив народні читання і бесіди, пояснюючи людям сучасне становище світу. Владика давав вельми стримані оцінки революції, а з приходом до влади більшовиків діяльний, розумний, промонархічно налаштований архіпастир був приречений на загибель. За спогадами самих більшовиків, народ йшов до нього з ранку до вечора. Його авторитет був такий великий, що совєтська влада побоювалася його.
Миротворчими зусиллями він заважав політиці розпалювання класової ворожнечі між козацтвом і селянством, засудив декрет про цивільний шлюб, домагався збереження викладання в школах Закону Божого. Часто він займався у своєму будинку з дітьми, організував дитячий духовний гурток. Влітку 1918 року Владика став на заваді вилученню церковних цінностей із кафедрального собору.
Несучи відповідальність перед Богом за народ, Святитель втішав поранених і тієї, й іншої сторони в громадянській війні, що почалася. Але на сторінках газети “Вільне слово”, що видавалася в Китаї, в Кульджі, і нелегально розповсюджувалася, він давав християнську оцінку беззаконню, яке творила нова влада.
Уже в серпні 1918 року йому стало відомо про розстріл царської сім‘ї і він з амвона церкви засудив це злодіяння. Напередодні свого арешту він вів у своєму будинку займався з дитьми духовного гуртка.
3 (16 н. ст.) вересня 1918 року, в його покої увірвалися червоноармійці з карального загону Мамонтова. Ображаючи і принижуючи Святителя, вони зажадали їхати з ними. Після роздумів Владика підкорився. Його посадили на тачанку і відвезли в заміський гай Баума. Навіть бійці карального загону, викликаного для “наведення революційного порядку”, довго не наважувалися вистрілити у Святителя. Убив же Владику пострілом впритул відомий у місті бандит, який служив у міській міліції, і, впавши з коня, тут же зламав ногу.
Духовенство, якому Владика велів дзвонити в дзвони в разі довгої своєї відсутності, щоб підняти народ – не виконало прохання свого Архіпастиря. Погодившись їхати з червоноармійцями, Владика свідомо пішов на велику жертву: він віддавав своє життя для того, щоб розправа над ним стала сигналом православному народові виявити свою згуртованість і силу. Тільки даремно: духовенство ухвалило рішення не дзвонити.
Але відомо те, що в місті був мітинг із вимогою видати тіло вбитого і демонстрація протесту, яку розігнали за допомогою зброї. Лише наступного дня діти, які ходили в гай за горіхами, побачили на галявині вбитого єпископа. Тіло Владики віряни глибокої ночі таємно поховали в парку поруч із кафедральним собором.
Зарахований єпископ Пимен до лику святих новомучеників і сповідників на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.
