Коли Сонце правди – Спаситель наш схотів засяяти світові і вже схилив небеса і вселився в чисту дівочу утробу, в цей самий час мало відбутися неплідне народження денниці Його – святого Іоанна Предтечі: йому, як провіснику, належало передувати явленню Господа кажучи: “Іде за мною Найсильніший за мене” (Мк.1:7).
І ось, коли сповнився святій Єлизаветі час народити, вона народила сина в старості своїй, від утроби, що заматеріла, як у найдавніші часи народила Сарра Ісаака. Так одне диво передує іншому: перш ніж Діва народжує Христа, що заматеріла в днях своїх народжує Предтечу Христову, щоб бачили надприродне народження від старої, повірили і надприродне народженню від нешлюбної дівчини і сказали собі: “Всемогутня Деснице Божа, що дозволила неплідну стару Діву зробити чистою Матір’ю”.
Тому чудовому народженню Спасителя світу передує чудове народження Предтечі. Цьому належало бути для того, щоб одним дивом приготувати світ до сприйняття іншого дива: побачивши матір, заматерілу в своїх днях, люди ставали більш здатними до споглядання Приснодіви, що народила Сина; ставши свідками дивного народження від старої Єлисавети, вони приготувались до звістки про “дивне” народження Христа від Діви. Бо в тій і іншій події, за волею Всемогутнього Бога, Якому кориться всяке єство, «чин народження переміг єства устави».
Коли Єлисавета народила Предтечу Христового, то всі її родичі, сусіди та знайомі, почувши про це народження, раділи разом з нею, бо Господь зробив їй велику милість – відібрав у неї “зневагу до нещастя”. Так виповнилися слова благовісника Божого архангела Гавриїла, який говорив Захарії: “Твоя дружина Єлисавета народить тобі сина, і багато хто про народження його зрадіє” (Лк.1:13-14). Тоді раділи як родичі Захарії, так і ті, хто сповнений полум’яного очікування Месії Визволителя. Бо хоч вони й не знали про таємницю втілення Сина Божого, що вже відбулася, проте дух їх, окрилюваний під впливом Духа Святого самою подією народження Предтечі, таємниче надихав на радість, і вони побачили в цій події наче деяке запевнення в тому, що дочекаються часу Месії.
У 8 день після народження Предтечі прийшли священники та родичі Захарії до його дому для участі в обряді обрізання немовляти; вони хотіли назвати його ім’ям батька – Захарією. Але мати немовляти не погоджувалася на те; маючи чоловіка-пророка і народивши пророка-сина, свята Єлисавета була і сама сповнена пророчого дару і за пророчим пророцтвом наполягала, щоб її сина назвали тим ім’ям, яким наказав назвати його ангел: від свого чоловіка вона не могла чути про це, бо Захарія повернувся з храму в дім свій, маючи ніби зв’язану мову, і не міг розповісти своїй дружині, що він бачив ангела, який благовістив йому про зачаття сина і наказав при цьому назвати ім’я Іоанн.
Отже, наставлена Духом Святим, свята мати називає немовля Іоанном – пророчо, як вона і раніше пророчо пізнала пришестя до неї Матері Божої, коли говорила: “І звідки це мені, що прийшла Мати Господа мого до мене?” (Лк.1: 43). Тоді священники та родичі стали знаками запитувати Захарію, як він хотів назвати немовля. Той випросив дощечку і на ній написав: “Іоанн ім’я йому” (Лк.1: 63). І відразу ж відкрилися уста Захарії, і язик його розв’язався від кайданів німоти, і він почав говорити, прославляючи Бога. Всі дивувалися таким багатьом чудесам, яких свідками вони були, – дивувалися і тому, що похилого віку жінка народила немовля, і тому, що батько думав про ім’я сина однаково з матір’ю, і тому, що німий, за написанням імені, став говорити і написане рукою вимовив мовою, – ніби ім’я Іоанна було ключем для уст батька, які після написання Захарією цього імені відкрилися для прославлення Бога. Слухаючи промови Захарії, всі дивувалися і жахалися ще більше і розповіли про все, що було видно і почуте у всій гірській країні юдейській, тобто в межах священного міста Хеврона, в якому був будинок Захарії.
Місто це з його межами, ще за днів Ісуса Навина, відокремлено було священницькому племені Аарона. Від Єрусалима він відстояв на відстані 8-ї години шляху і був розташований трохи далі Віфлеєму на піднесеному місці. “Гірським градом” він називався через високі гори, на яких він був розташований; при цьому межі його носили назву “гірської країни”, як про те написано в Євангельській розповіді про подорож Пресвятої Богородиці до її родички Єлисавети: “Вставши ж Марія в ці дні (з Назарета Галілейського), поспішно пішла в нагірну країну, в місто Юдин , тобто до Хеврону, і ввійшла в дім Захарії, і вітала Єлисавету” (Лк.1: 39-40).
Таким чином, тут у Хевроні, в горному граді коліна Іудова, посеред нагірної країни, і відбувалися всі ті дивовижні та чудові події, про які йшлося вище. І всі, хто чув про ці події, багато дивувалися і з подивом думали: “хто буде немовля це?” (Лк.1: 66).
І рука Господня була з новонародженим юнаком, що множила в ньому дію благодаті Божої і сховала його від меча Ірода. Бо про чудесне народження Іоанна дійшов слух і до Ірода, і він багато дивувався йому, кажучи в собі “хто буде немовля це!” Коли ж народився Господь наш Ісус Христос у Віфлеємі юдейському і зі сходу прийшли волхви, і розпитували про новонародженого Царя юдейського, тоді Ірод, пославши до Віфлеєму воїнів, з наказом побити там усіх дітей чоловічої статі, згадав і про Іоанна, сина Захарії. Про ньго він чув багато чудесного, і почав міркувати: “Чи не він майбутній цар юдейський”. Тому, мучившись злобою, він задумав убити і його, і з цією метою навмисне послав убивць до Хеврону, до будинку Захарії. Однак, послані не знайшли святого Іоанна.
Коли в Віфлеємі почалися безбожні вбивства дітей, то голос і крик, що був у Віфлеємі, дійшов і до Хеврону, що стояв від міста Давидового в недалекій відстані; при цьому тут дізналися і про причину плачу, що була у Віфлеємі. Свята Єлисавета, взявши хлопця Іоанна, відразу ж поспішно вирушила в найвищі гори пустелі (у цей час святий Захарія знаходився в Єрусалимі, виконуючи служіння). Сховавшись у горах, свята Єлисавета зі сльозами молилася Богу, просячи Його захистити її з юнаком. І коли, з висоти гір, вона побачила воїнів, що наближаються, то заволала, звернувшись до кам’яної скелі:
– Гора Божа! Прийми матір з чадом!
І відразу розступилася гора, прийняла Єлисавету з отроком Іоанном усередину і, таким чином, приховала їх від вбивць, що наздоганяли. Так воїни, не знайшовши шуканого, повернулися до того, хто їх послав з порожніми руками. Тоді Ірод послав до храму до Захарії свого зброєносця сказати йому “віддай мені сина твого”.
Святий Захар відповів:
– Я служу тепер Господеві, Богові Ізраїлевому, а де нині син мій, – того не знаю.
Ірод сильно розгнівався і знову послав до Захарії зброєносця сказати йому, що коли він не видасть сина, то помре сам. І прийшли до нього воїни, люті, як звірі, готові вчинити наказ беззаконного царя, і люто говорили до священника Божого:
– Де ти приховав свого сина? Видай нам його, бо цар наказав миттєво убити тебе, якщо ти не видаси нам сина свого.
Захарія на це мужньо відповів:
– Ви вб’єте тіло моє, а Господь прийме мою душу.
І відразу вбивці, виконуючи беззаконний наказ, звернулися з люттю на святого і вбили його між церквою та вівтарем (Мф.23:35). Пролита кров його, увібравшись, залишилася на мармурі і стала як камінь, на свідчення злочину Ірода та його вічного осуду.
Тим часом Єлисавета, прихована Богом разом з Іоанном, перебувала в горі, що розступилася. У ній, за Божим наказом, утворилася для них печера; поблизу неї з’явилося джерело і виросла фінікова пальма, повна плодів. Щоразу, як наставав час їсти, дерево схилялося, коли ж вони насичувалися плодами, знову випрямлялося.
Через 40 днів після вбивства Захарії свята Єлисавета перебувала у згаданій печері. З того часу святий Іоанн жив ангелом до свого повноліття, зберігався до дня явлення свого Ізраїльському народу. Так зберігала й покривала рука Божа святого Іоанна, щоб він перед лицем Господнім, духом і силою приготує дорогу Йому, що прийде врятувати рід людський. За все це нехай славиться Христос, Бог і Спас наш, з Отцем і Святим Духом на віки. Амінь.
Автор: святитель Димитрій Ростовський
